|
21-11-2010 18:02 невивчені уроки Діячі українського відродження у черкаському краєзнавчому музеї - зайві
Ще кілька місяців тому промайнула чутка про таку собі ревізію експозиції Черкаського обласного краєзнавчого музею. Ревізія в бік такої собі політприйнятності для новообраної влади, яка щодня демонструє діаметрально протилежні відносно своїх попередників погляди на подій й імена української історії. Але тоді якісь приватні заходи переконання зупинили зміни в експозиції. Або ж у музеї побоювання докорів від колег за надмірну запопадливість – саме наближався 1-й Всеукраїнський з’їзд музейних працівників – зупинили зміни в експозиції. Але... Але теперішні відвідувачі музею можуть переконатися, що виконання задуму було лише справою часу… З експозиційних залів зникла інформація про людей, без яких неможливо було б уявити культурно-історичні процеси українського національного відродження та його трагічну розв’язку. Жоден з працівників музею не зміг пояснити мені, чому раптом ця інформація стала зайвою. Більше того, для багатьох з них, за їхніми словами, зміни в експозиції також стали несподіванкою. Ніхто також не взявся припустити, чи остаточними є такі зміни. Хоча повідомили, що експонати були з вітрин зібрані – „скидані” – в коробки і передані до фондосховища.
Отже, чиїх імен ми більше не бачимо і не чуємо у Черкаському краєзнавчому музеї.
 Михайло Драй-Хмара. Народився 10 жовтня 1989 року у Малих Канівцях, що зараз у Чорнобаївському районі. Помер 19 січня 1939 року на Колимі. За рядом спогадів, він за власною волею замінив молодого смертника, під час чергового розстрілу кожного п’ятого в шерензі...Він був одним з тих блискучих представників покоління митців, яких згодом назвали „Розстріляним Відродженням” – поет та літературознавець, науковець і викладач.
Павло Філіпович, близький земляк Михайла Драй-Хмари – народився у Кайтанівці , що на Звенигородщині – його однокласник по знаменитій Київській колегії Павла Галагана і по історико-філологічнному факультету Київського університету, згодом – до самого арешту обіймав професорську посаду в своїй Альма Матер. Павло Філіпович – поет, перекладач, критик, автор безлічі літературознавчих статей. Убитий 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох разом із Миколою Зеровим, Миколою Вороним і ще сотнями й сотнями наших співвітчизників, що були цвітом українства.
Чим завинили ці мученики в очах відповідальних за експозицію? Невже ж тим же, що і в очах їхніх радянських суддів: „національною контрреволюційною діяльністю”, „участю у антирадянській організації і антирадянській пропаганді”?
Не знайдемо ми в експозиції відтепер і згадок про тих, кому вдалося уникнути котка комуністичних репресій, але платою за це стала довічна розлука з Україною. Можливо, комусь із працівників музею, відповідальних за наповнення експозиції ці імена здалися не такими вже й значущими? А може ж просто вирішили не займати місце тим матеріалом, який не можна буде використати у поточній екскурсійній роботі – школярам же ж, які ходять переважно на організовані екскурсії, волею нинішнього міністра освіти Дмитра Табачника про них розповідатимуть хіба що в контексті протистояння борцям за „світле радянське майбутнє України”…
Андрій Яковлів, чигиринець за народженням, визначний український історик права, автор праць зі звичаєвого,  цивільного, кримінального, морського права, громадський і політичний діяч. Автор безлічі історичних розвідок . Однією з перших, до речі, була стаття „Намісники, державці і старости господарського замку Черкаського у XV – XVI ст..”, опублікована 1907 року у часописі „Україна” Українського наукового товариства. Андрій Яковлів у 1917 році організував Товариство українських адвокатів у Києві, був у числі фундаторів Товариства українських адвокатів в Києві. Він був членом Української Центральної Ради і виконувачем обов’язків директора канцелярії УЦР, надзвичайним послом Української Народної Республіки до Австро-Угорщини. За часів гетьманату Павла Скоропадського Андрій Яковлєв очолив департамент іноземних зв’язків Міністерства закордонних справ. Уряд Директорії доручив йому очолити дипломатичну місію до Бельгії і Голландії. Зупинимося тут поки що. Напевно тільки цього було б цілком достатньо, щоб приділити увагу Андрію Яковліву. Але в Черкаському краєзнавчому вирішили інакше. Як і щодо наступного нашого земляка –
Леоніда Білецького (1882 – 1955), уродженця Литвинівки, що в Жашківському районі. Літературознавець, викладач,  Президент Української вільної академії наук у Канаді. А до того – викладач історії української літератури і українського права в Українському університеті в Празі та Українській господарчій академії в Подебрадах, перший ректор Українського високого педагогічного інституту ім.. М.Драгоманова у Празі, викладач університетів у Кам’янці-Подільському та у Львові, доктор філософії Карлового університету. Після поразки національної революції 1917-20-х років він ані дня не припиняв праці для України. Наукова спадщина Леоніда Білецького - це твори Т.Г.Шевченка в оригінальному опрацюванні, виданий у Канаді чотиритомник „Кобзаря” з власними науковими коментарями. Леонід Білецький створив єдину історію української літературознавчої думки, вперше дав систематизований виклад психологічної теорії Олександра Потебні, яка здобула світове визнання, написав низку досліджень з історії української літератури від найдавніших часі до ХХ століття, фольклористичних праці, розвідок про український театр...
Сергій Шелухін – згадка про уродженця села Деньги, яке знають за помітним вказівником всі черкащани, що мандрують до Києва лівим берегом Дніпра, також зникла з музейної експозиції. Правознавець, громадський і політичний діяч, письменник, учень професора Володимира Антоновича в Київському університеті. Працівник судових установ Єлісаветграда, Кишинева, Кам’янця-Подільського, слідчий суддя, прокурор, почесний суддя і, нарешті, член окружного суду в Одесі він абсолютно переконано з 1905 року стає на бік українського руху. А з 1917 обіймає ряд відповідальних посад в українських державних структурах – член Української Центральної Ради, генеральний суддя  УНР, міністр судових справ, виконувач обов’язків міністра юстиції, голова делегації на переговорах з РРФСР, член української делегації на мирних переговорах у Парижі в 1919 році. З 1921 року змушений назавжди розлучитися з Україною і до кінця життя прожити в Празі, поєднуючи викладацьку і громадську роботу. Ось тільки кілька назв його наукових праць: „Історикоправні підстави української державності” (1929), „Варшавський договір між поляками і Петлюрою” (1926), „Звідкіля походить Русь – теорія кельтського походження Київської Руси” (1929), „Україна – назва нашої землі з найдавніших часів” (1936). Може матеріали йому присвячені стали небажаними через такі, наприклад, його думки: „...противники Українського народу, не маючи інших аргументів, використовують вигадки про існування „Єдиної руської народності” і не існування Української народності, тенденційне перекручування значення назви „Україна”, заперечення існування України й Українського народу як окремої цілості і настроювання проти українського руху...” Аж не віриться, що ці зауваження написані у 1936-му.
Але, як кажуть „святе місце пустим не буває”. ..хіба порадіти, зустрівши в експозиції такі знайомі обличчя?
Не хочеться бути несправедливою до працівників шанованої установи, які доклали великих зусиль аби показати замовчувані десятками років сторінки історії краю - події на Холодноярщині, репресії та Голод 30-х років, становлення руху за демократію і національне відродження у 60-х-80-х роках ХХ століття. Щоправда, експозиція загалом зберігає так багато рис ще з тих, до Незалежності часів, що оновлення і матеріали, представлені останніми роками, сприймалися і сприймаються чужородними в тому оточенні. На створення нової, цілісної за змістом і ідеєю екпозиції не вистачало, очевидно, ні коштів, ні сил. Можливо й бажання... А, можливо, тільки чекали слушної ситуації, щоб повернути все як було?
|
13:17