Події, які розгортаються зараз навколо питання: бути чи не бути муніципальному духовому оркестру в Черкасах - мають, на мою думку, вилитися в низку серйозних розмов про культурно-мистецьку галузь обласного центру і Черкащини взагалі. Не тільки про суто фахові питання її діяльності, а й про її значення для всього суспільного життя та, якщо хочете, частку відповідальності за нього.

Для початку зазначимо, що муніципальні колективи в усій Україні опинилися нині у дуже скрутному становищі. І це один з результатів будівництва „нової країни”. Бо ж цьогорічна бюджетна „формула” для бюджетів міст обернулася справжнім варварством – дво-тримісячним дефіцитом в зарплатній частині „бюджетних” галузей та сумною перспективою подальшого зниження якості а то і згортання послуг, які ними надаються. Культурна галузь - крайня в цьому ряду. Саме на її „тканину” стандартно падає  вибір, коли доводиться латати бюджетні дірки. 

За двадцять з лишком років  роботи в камерному хорі „Канон” мені без ліку разів довелося вислуховувати „формули” типу: „культура має сама на себе заробляти”, „ви надто дорого обходитися бюджетові”, „давайте ми залишимо три-чотири чоловіки на зарплаті, а інші до концерту підійдуть і підспівають” (остання „конгеніальна ідея” належала одному з досвідчених функціонерів від культури, який і досі, щоправда значно менше, ніж раніше, щось визначає на обласному рівні). Востаннє надзвичайно гостра бесіда на цю тему вийшла у нас із заступником голови облдержадміністрації, коли колективи комунального підприємства „Об’єднання художніх колективів” Черкаської обласної ради минулого року опинилися у ситуації, близькій до тої, в яку втрапив нині черкаський муніципальний духовий оркестр. Голос начальника дзвенів тоді найметалевішими обертонами: „Коли мені буде потрібно, я запрошу когось із Києва чи ще звідкісь. І це буде дешевше, ніж платити вам зарплату цілий рік”. На моє зауваження про те, що тих запрошених теж хтось утримує (мова, зауважу йде про досить великі колективи – капелу бандуристів та камерний хор „Канон”) і розмови про економію виглядають якось некоректно, чиновний співрозмовник, як йому здалося, ефектно „зрізав” мої аргументи питанням: „А на вас що, світ клином зійшовся?”

За кілька місяців після сказаного керівник став колишнім.

А я посмію стверджувати, що світ таки клином зійшовся – і на камерному хорі „Канон”, і на капелі бандуристів, як зійшовся на будь-якому митцеві,  виконавці чи колективі, в тому числі й черкаському муніципальному духовому оркестрі. Адже кожне явище в світі культури є унікальним. Тут неможлива франшиза, як у світі бізнесу (явища, подібні до відомих клонів „Ласкового Мая”, не рахуватимемо). І у кожного явища в культурі є своє місце і свої завдання. Високі культурні досягнення, як свідчить історія, не випадкова гра долі, а результат послідовного культурного розвитку як всього суспільства, так і окремих спільнот. Такі явища, як Мікеланджело, Моцарт, оркестр „Віртуози Москви”, художник Сергій Шишко  та подібні прояви не виникають на порожньому місці. Хай навіть що кажуть про нашого геніального Тараса Шевченка як про самородка, та його постать тільки засвідчила загалом високий культурний і духовний рівень тогочасних українців, який навіть в упосліджених соціально прошарках ще зберігався, відлунював минувшиною, описаною, скажімо, Алепським.

Та повернімося до ближчих часів. Чи  культурні формації, подібні до вокального секстету „Піккардійська терція”, яку ставить за приклад нашому муніципальному духовому оркестру наш же міський голова, виникають  просто так, на порожньому місці? Хто має сумнів, відвідайте 15 січня Черкаський драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка, де відбуватиметься фестиваль з дуже дивною назвою „Різдвяна коляда”. Другий рік поспіль до нашого міста приїде численна (десь до 40 осіб) мистецька делегація зі Львова. І, смію вас запевнити, що Львів міг би делегувати вдесятеро більше такого  ж високого і значно вищого класу виконавців. Хто й після того не зрозуміє закономірність появи „Піккардійської терції” (і не тільки) у Львові, пошукайте на львівських сайтах інформацію про прототип нашої „Різдвяної (цікаво, якою вона ще може бути?) коляди”  - фестиваль „Велика коляда”. Та й узагалі поспостерігайте за культурно-мистецьким життям цього міста.

Згадаю тепер всього два імені, які цілком можуть бути відомі і непрофесіоналам – лауреати Національної премії імені Т.Г.Шевченка композитор Ганна Гаврилець та художній керівник  муніципального камерного хору „Київ” Микола Гобдич. Обоє – уродженці Івано-Франківщини. Можна було б називати ще імена чудових музикантів різних стилів і жанрів – вихідців з Прикарпаття. Що це не випадковість, стає абсолютно зрозуміло після відвідання бодай одного з тамтешніх хорових фестивалів – нам з „Каноном” пощастило у 2007-му відчути цю абсолютно фантастичну атмосферу музикальності тамтешніх людей і не тільки в обласному центрі, а й у гірському селі. Така атмосфера складається роками й десятиліттями, роботою, творчими зусиллями безлічі людей.

Зовсім свіже враження  - концерт камерного хору „Канон” 23 грудня 2011 року у Золотоноші. Ми з колегами зі сцени відчували готовність публіки – від малечі років 8-10 до літніх людей – сприймати музику, яку ми виконуємо, не завжди просту. Бо ми приїхали не на порожнє місце. Тим, що академічний хоровий спів не був новиною для золотонісців, ми можемо завдячувати багаторічній роботі камерного хору „Воскресіння” та його керівнику Тетяні Журбі. Чи таким же буде прийом за кілька років? Адже „Воскресіння”, який одним з перших тріумфально відчинив мистецькими колективам з Черкащини „вікно у Європу” і кілька років мав статус муніципального та фінансове сприяння від міста, зараз ледь жевріє. Керівництво міста (не таке „просунуте”, очевидно, як в Черкасах) чомусь питомо український жанр музикування визнало за екзотичний та віддає нині перевагу доступнішим, як видається, вокальним жанрам, зокрема сольному виконавству  під „фанеру”, здебільшого взагалі під „плюс”.

Вже 25 років в Умані працює муніципальний камерний хор – переможець численних фестивалів та конкурсів за кордоном, справжня візитка міста, без перебільшення – мистецький привід для встановлення та утвердження багатьох партнерських та побратимських зв’язків з містами в інших країнах. У колектива зараз чи не найважчі часи за всі роки його діяльності - до мінімуму скорочений склад, що робить неможливим виконання чималої кількості репертуару, а грошей, кажуть, в бюджеті все одно не вистачає, з описаних вище причин. Але є певна перспектива збереження жанру в майбутньому у вигляді створеної  керівниками хору дитячої хорової студії „Аеда”. Та якщо „дорослий” хор припинить своє існування, чи таким привабливим буде навчання мистецтву хорового співу для дітей, чи обиратимуть вони це мистецтво за фах? А чи й узагалі зможуть і захочуть слухати хор, навіть висококласний? Далеко за ілюстрацією також ходити не треба – фестиваль „Фарботони” 2010 року у Каневі. Унікальний виступ Національної заслуженої хорової капели України „Думка” з її найкращими творами української хорової класики, найвищій клас виконання і ... шум у залі міського будинку культури, десь на третину наповненому „організованими” школярами та молоддю. І все тільки тому, що захід дійсно – унікальний. Разова чи поодинока культурна подія, не підтримувана  постійною роботою залишатиметься чужорідною, незважаючи на титанічні, подвижницькі зусилля її ініціаторів – для „Фарботонів” це уродженець Канева, композитор Іван Тараненко. До речі, минулого року „Фарботонів” не було...

Проводячи невеличку паралель між фестивалями, згадаймо минулорічні „Співочі вечори” в Черкасах, якими так пишається наш міський голова, і концерт однієї з найкращих чоловічих вокальних формацій світу – гурту Mansound – і порожній на третину зал літнього театру. Трохи менше популярності у стилі виконавства , ніж у глибоко шанованої мною „Піккардійської терції”, трохи більше вимог до підготовки слухача – і результат очевидний...

Та повернімося до нашого муніципального духового. Це тільки здається, що його зникнення з культурного простору міста ні на чому не відіб’ється. Найперше і найнебезпечніше, що станеться в цьому випадку – складеться прецедент дуже невтішний для всіх інших мистецьких колективів. Мені б не хотілося прогнозувати ситуацію в місті за умови прогресування такого мислення влади. Вочевидь далекоглядні міські команди зараз, в умовах дійсно варварських цьогорічних бюджетів відчайдушно шукають способів захистити не тільки охорону здоров’я та освітянську галузі, а й культурно-мистецькі сили: в Умані йдуть постійні консультації всіх, здатних знайти рішення – виконкому, депутатів, фінансистів, самих артистів, у Івано-Франківську, де найбільше число муніципальних колективів та виконавців у них (179 артистів у 7 колективах) – міський голова попри думку певних депутатських фракцій знаходить аргументи на користь мистецьких колективів. 

Не думаю, що де-небудь, окрім Черкас, в розмові з місцевими артистами міською ж владою був взятий такий зневажливий тон. Навряд чи цей тон задає ту „тональність” місцевій культурній атмосфері, в якій мають шанси „виспіватися” колективи, подібні до „Піккардійської терції”. Не думаю, що й для цих виконавців задоволенням буде виступати там, де нищиться культурне середовище, не тотожнє, але по суті подібне до того, де вони виростали. Адже артисти, особливо музиканти, а надто співаки відчувають до найтонших нюансів настрій своєї публіки. Лицемірство та справжня сутність   рано чи пізно стають очевидними для всіх.  

Знищенням будь-якого мистецького колективу можна нажити лише геростратової слави і слави розтринькувача ресурсів - ніяк не ефективного менеджера. Бо ж людські здібності, тим більше мистецькі обдарування – це також ресурс, унікальне надбання,  яке має бути використане з користю для громади. Тут потрібні уміння, бажання й розум. Для знищення ж – багато розуму не треба. До речі, останнє в рівній мірі стосується як  влади, так і  самих музикантів. Інакше мажорної піккардійської терції в нашому культурному просторі ми не почуємо ніколи. Буде суцільний мінор. І не тільки в культурі.