|
18-09-2011 09:31 культурний простір Симпозіум майстрів народного мистецтва „Суботів -2011” – мистецька „кухня”
Добігає завершення форум майстрів народного мистецтва „Суботів – 2011”. Три тижні у розпорядження митців з різних куточків України була віддана виробнича база Національного історико-культурного заповідника „Чигирин”, який разом із Національною спілкою майстрів народного мистецтва України є ініціатором і багаторічним співорганізатором мистецьких симпозіумів. З роботою майстри розташувалися в усіх закуточках бази, житлових кімнатах, навіть кухня змінила своє пряме призначення і замість баночок з приправами, каструль та сковорідок, скрізь фарби, пензлі, планшети... У когось намічаються вже перші контури робіт, а хтось дише в процесі пошуку образів, хтось упевнено кладе мазки на полотно.
Скульптори Сергій та Олександр Жолуді, син і батько, розташувалися під сусідніми навісами. Дубова колода, за задумом Сергія, має перетворитися на фігуру козака з шаблею, готового до відбиття атаки. Скульптура має прикрасити подвір’я музейного комплексу „Резиденція Богдана Хмельницького”. Сергій родом із Запоріжжя, але останніми роками навчався та працює к Львові. Займається переважно дерев’яною скульптурою та різьбленням по дереву. Переконаний, що встигне до завершення симпозіуму. А от його батько в цей момент - тільки в пошуках образа. Це також представник козацтва, але не цілком конкретна особа:
 – Це ескіз монумента, присвячений герою Корсунської битви Миколі Галагану. Він стоятиме в Резиденції Богдана Хмельницького. Це – трагічна особистість і думка про нього неоднозначна. Його вважають зрадником, він, ніби то здався в полон, його довго катували... Але це була був вчинок свідомий і невідомо, як склалася б доля битви, якби не ця самопожертва...
Скульптура, за задумом має бути велика, але не встигнути до завершення форуму майстер не боїться:
– Термін – терміном, а образ має бути...Буду під’їжджати, доробляти, це буде в шамоті, ще випалювати доведеться.
 Раїсі Павленко з Києва великих робочих площ поки що не треба. Музеєві заповідника вона вирішила залишити дуже своєрідний витвір – солом’яного павука:
– Колись такі були мало не в кожній хаті, вони мають бути в кожній хаті – енергетичні захисники дому.
Здавалося б – нічого складного – просто певного розміру відрізочки соломи збираються на нитку (колись це міг бути кінським волос) у пірамідальні деталі, потім різного розміру деталі – у більші конструкції. Обмеження в розмірах немає – аби розміри приміщення дозволяли. От у музеї Івана Гончара висота павука сягає чотири з половиною метри. На його виготовлення пішло більше місяця. Трохи допомогли знайомі, які хотіли навчитися робити павуків:
– Була ідея навчити бажаючих і поступово зробити павука для музею. Але так сталося, що слухачі цих коротеньких курсів забажали залишити собі те, що зробили...
А от збирати павука пані Раїса нікому не могла довірити, бо ж далеко не всі можуть відчути такий ніжний матеріал як солома та ще в такому величезному, складному за формою ажурному виробі. Він незмінно вражає відвідувачів уже 4 роки. Цього літа пані Раїса виготовила павука і для музею заповідника „Трипільська культура”, що у Легедзиному:
– Думала, що там висока стеля, а виявилося, що людям треба обходити цього павука. То працівники заповідника, щоб захистити його придумали поставити прямо під ним старовинний зерновик із справжнім зерном.
Раїса Павленко працює у Київському Палаці творчості для дітей та юнацтва. На симпозіумі разом із своєю колегою Зінаїдою Луговою, яка вже 25 років займається мистецтвом лозоплетіння. Вона родом з російського Передуралля , з Вятки, у Києві вийшла заміж, народила двох донечок і :
– Я займаюся наднаціональним мистецтвом. Адже лоза є на всіх континентах, а кошик – найрозповсюдженіший виріб і майже однаковий в усіх народів. Та хочу сказати, що традиції лозоплетіння серед слов’ян Україна зберегла найкраще. Бо у нас ще плетуть денця в кошиках, в Росії давно їх вже замінюють фанерою, в Білорусі лозоплетіння, як декоративно-ужиткового мистецтва майже не лишилося, хіба для базару плетуть. А в Україні можна навіть визначити в якому регіоні сплетений кошик. Відрізняються Тернопільські – вони, найчастіше, складні за візерунком переплетення, київські відрізняються міцністю, це класичні кошики, а от коса на кошику одразу видає майстра з Чернігівщини.
Пані Зінаїда протягом симпозіуму планує виготовити різні вироби – тарілки, діжечки, вази. Вважає, що раніше виробів з лози в оселі було значно більше:
– Ось, наприклад, брязкальця з лози – всередину насипали різноманітне зерно, горох. Це гарна природня іграшка для дитини. Звісно, це складний виріб, адже гілочки, що використовуються, дуже тонкі, робота майже ювелірна, тому не так часто їх зустрінеш як сувеніри. Але культуру використання плетених речей в звичайному побуті, як мені здається, треба підтримувати.
 Прямо на кухні розташувалася Наталя Діхтяр з Полтави. Вона займається малюванням на склі. Вважає. Що це – один з традиційних видів народного мистецтва, хоч і не дуже давній в наших краях:
– В Україну розпис скла прийшов у середині-наприкінці 19-го століття із Західних українських земель, а туди з Польщі, Румунії. На склі писали спочатку ікони, на Полтавщині писали не тільки ікони, але й народні картини з такими сюжетами, я б сказала, класичними, як козак і дівчина біля криниці. Шкода, їх практично не збаріглося, адже скло такий крихкий матеріал.
Пані Наталя Діхтяр бере в руки пензль:
- Можна малювати олійними фарбами, акрілом – фарби зберігають свою яскравість значно довше, ніж на полотні. Картина може скільки завгодно залишатися такою ж, як ніби вчора написана.
Дуже цікавий сам процес створення роботи – її малюють з „вивороту”:
– Я перевожу ескіз на скло тушшю, а потім зафарбовую, починаючи з найсвітлішої фарби. Сама картина знаходиться знизу, її можна до кінця роботи й не бачити, тоді момент перевертання – найцікавіший...
Художниця з Одеси Зоя Пасічна створює картини за мотивами і на основі народних традицій. У Чигирині планує  створити роботи, присвячені темі затоплених сіл:
– Можливо, це зараз не актуально, але, я пишу і кажу: „Не повторіть помилок”...
– Недалеко від Дніпродзержинська було село Паньківка, - до розмови приєднується Наталія Рибак зі знаменитої Петриківки на Дніпропетровщині, - це село всі околиці близькі й далекі постачало виробами з лози – колисками, кріслами, лавами, етажерками. Його затопили, коли будували ГЕС у Дніпродзержинська, майстрів, всіх мешканців розселили і промисел пропав...
Непрості часи і у майстрів Петриківського розпису. Адже це мистецтво як живий організм. Він живе і розвивається з часом, від покоління до покоління щось до дає, або щось втрачає. Нуі, звісно, залежить багато в чому від обставин, в яких живе:
– У нас є чудова художня школа,– говрить Наталія Рибак, – яка відзначила перші 50 років, Петриківський розпис викладають в джитячому садку, існують гуртки… Але ось на підприємстві «Центр народного мистецтва» людей працює мало, могли би працювати більше, і молодих художників туди не беруть. Адже, щоб зробити з молодого художника майстра, треба багато часу, зусиль, життя треба покласти. Але зараз навіть тих, хто працює важко забезпечити роботою. Все упирається в навколишню ситуацію, в політику держави. Бо ж чим краще, заможніше, живуть люди, тим краще живеться і художникам. Бо ж люди отримують можливість дбати не тільки про щоденний хліб, а й про красу, купувати твори художників, майстрів. Людям цікаве наше митецтво.. На екскурсії до Петриківки приїжджають дуже багато лдюдей, але купити роботи їм важко. Останнім часом матерали сильно подорожчали, дерево – сувенірна ж продукція все робиться на дереві, а в нагших степових краях воно покручене, сучкувати, непутнє найчастіше. От і везуть з Полтавщини, із Західної України.
 Про Петриківку та Петриківський розпис пані Наталія може говорити годинами і надзвичайно захоплено. Вона вважає, що звичайні уявлення про це мистецтво спрощене:
– Чомусь вважається, що Петриківка – це тільки квіти та птахи, що є якісь обмеження в кольорах. Та ні! Це надзвичайно демократичне мистецтво, це народна картинка з розмаїттям персонажів та сюжетів. Скажімо, ось «баришні» – вони ніколи не зображувалися худими, завжди пишними, огрядними. Малювали своєрідні «портрети». Малюють різноманітних тварин, птахів, риб і чорний колір можна вживати, але ж він має прикрашати. Все в міру, доцільно, до місця, аби був дорий результат, а малювати можна все, що завгодно. Справжньої Петриківки ніхто не знає, адже книги не видаються, а роботи старих майстрів з музейних запасників виймаються дуже рідко, адже анілінові фарби, якими вони створювалися, дуже швидко вигоряють на світлі.
Пані Наталія показує один з найзагадковіших елементів Петриківської народної картинки – символ вищої сили, що поєднує у собі Сонце, Місяць, Око Боже і споглядає за всім, що коїться. Цей символ кожного разу різний, такий, як відчує і уявить собі художниця. І розповідає про те, що відрізняє Петриківський розпис від усіх інших:
– Ось цей інструмент, яким, окрім художників Петриківського розпису, не користується ніхто – пензлик з котячої шерсті. І щоб його отримати, треба знайти кота чи кицьку і терпляче провести з ними тривалі «переговори». Бо ж як не домовлятися, а просто вловити й почати стригти, то вони можуть і самі пазурцями «розписати». А так поговориш лагідно, щоб лежав і мурчав, потім настрижену шерсть просто примотуєш до палички. І якщо у традиційного більчачого пензлика працює тільки кінчик, то котячий працює всім ворсом і нгайтоніші лінії тільки котячим можна намалювати.
Розмовляючи, Наталія Рибак майже домалювала до всіх квіток майбутньої роботи ще по кілька пелюсток.У центрі роботи – два індики, одні з найулюбленіших для художниці птахів. У цьому випадку – розважливі суперники, не б’ються, думають що робити:
– Я так думаю, що держава недооцінює це мистецтво. Я була в Японії, то люди сприймають неймовірно: тільки  пензлем тицьнула – вони «ох», «ах», аплодують. Я ледве з ніг не падала, бо ж неможливо було відірватися від роботи, так їм подобалося. А це ж найвища нагорода для художника! Це ж джерело натхнення.
Під одним з навісів виробничої бази облюбували собі майстерню два художники. Георгій Кожохар із Запоріжжя малює, як вважає, народні картини, переважно з козацької минувшини:
– Це – не конкретні персонажі. Це можливі сюжети з народного життя. Так, як я їх уявляю.
Зображуючи когось визначеного, можна ж помилитися, не все історія збарагла. А є таке, що трапляється, може трапитися з багатьма. Ось, наприклад, захисники знамені – це було чи не в кожному бою. Я не буду малювати тут вбитих, але зробюлю так, щоб було видно, що бій скінчився.
Георгій Кохохар вважає, що такі картини малювати складніше, ніж пейзажі з натури і цікавіше.
Від академічної школи свого часу відмовився і Михайло Онацько з Шишак, що на Полтавщині, один з найдосвідченіших майстрів народної картини. Його шлях до мистецтва взагалі був дуже довгим і непростим. Народився на маленькому хутірці поблизу знаменитої Диканьки. Захоплювався малюванням, але ж професійно вчитися було ніде та й ніяк. Тому – армія, інститут, вчителювання, інші роботи, аж поки десь усередині 5-го десятка нелагідні речі заговорило здоров’я:
 – У той момент мені попалася новела Михайла Слабошпицького про Марію Башкірцеву, мою землячку, яка виїхала до Франції у 19-му столітті, дуже хотіла стати співачкою, але стала художницею. І, незважаючи на коротке життя, багато зробила в мистецтві. Я був вражений її наполегливістю, силою волі, і подумав, якщо дівчина змогла, то і я зможу. Взяв програму художнього училища – малюнок, живопис, етюди з натури… Потім якось для себе проілюстрував Гоголя – схотілося помалювати ярмарки, старовину. Ці роботи побачили професійні художники – у нас же багато дач, відпочивають багато знаменитостей. І сказали, що в Києві створюється спілка народних майстрів. Мої роботи показали її тодішньому голові Володимирові Прядці. Він сказав: «Оце справжні народні картини. Так і працюй – це основа народного мистецтва. А етюди ті покинь…».
Пан Михайло згадує, що картини в багатьох оселях були. Части із «канонічними» сюжетами: «Петро й Наталка», «Побачення біля криниці». Все його дитинство пройшло на хуторі, де дотримувалися старовинних традицій: святкували, постували, співали – життя було суцільною народною оперою – справляли весілля усім селом. Він це все бачив і почав відтворювати на картинах:
– Особливо мені подобаються зимові свята – Різдво, Василя, Маланки, співи колядок та щедрівок, сани здоровезні витягали , на них вмощувалися по 10 чоловік і котилися з гори – весело було...
Спілка народних майстрів підтримала художника і за 20 років творчості організувала не одну виставку. А ще ж в доробку Михайла Онацька ілюстрації до книжок, що виходили у видавництві «Веселка», календарі, які видавало Товариство охорони пам’яток історії та культури. Він дуже радий, що реалізується як художник, що його роботи привертають увагу. На його роботах переважно пагорбисті околиці Шишак, подібні чимось до рельєфу Чигиринщини. То вони будуть рідними для експозиції музею заповідника «Чигирин».
|
13:17