|
11-04-2010 23:11 історичне Український менталітет як об'єкт агресії
Досліджуючи історичні процеси, які відбувалися у 20-ті роки минулого століття у Центральній Україні, ми мусимо визнати, що наші знання про цей період ще надто поверхові і навряд чи можна на їх основі осягнути глибинну суть тодішніх подій.
 У 1920 році більшовики вже вважали себе в Україні господарями, а Україну цілком завойованою. Регулярні війська Директорії, які чинили опір російсько-більшовицькій навалі, опинилися за межами України. Незважаючи на це, насаджена брутальною силою більшовицька влада в Україні не отримала підтримки широких верств населення. В Україні розпочався стихійний некоординований опір ненависній владі. Чисельність повсталих селян за приблизними підрахунками становила близько 100 тисяч осіб. Повстання не мало єдиного координаційного центру. Соціальною базою повстанців було село. Розрізнені загони повстанців у середовищі селян отримували моральну підтримку, з села надходило поповнення особового складу загонів та матеріальне забезпечення повстанських загонів.
Виходило так, що на більшості території України вдень ситуацію контролювали більшовицькі регулярні частини червоної армії та загони ГПУ, а вночі повноправними господарями були повстанці. У багатьох регіонах виникали локальні „республіки”, на які не могла поширити вплив радянська влада досить тривалий час. До яскравих прикладів існування таких „республік” можна віднести „Холодноярську республіку”, описану Горлісом-Горським у книзі „Холодний Яр”, або „Медвинську республіку”, яка існувала доти, поки більшовики не кинули на її знищення значні сили кінноти Котовського та поголовного вирубування селян Медвина шаблями, щоб залякати і тримати у послуху населення всієї округи.
На перший погляд може здатися, що більшовики з метою уярмлення українського народу використовували крім регулярних частин червоної армії лише брехливу і примітивну агітацію, репресії та розстріли. Але досліджуючи тогочасні документи, ми приходимо до висновку, що більшовицька внутрішня політика в Україні була розмаїтішоюю, далекосяжною і добре продуманою. Більшовики розуміли, що перемогти Україну лише військовою силою – це лише півкроку до цілковитої перемоги. У результаті збройного протиборства більшовики на початку 20-х років ставили собі за мету набагато ширшу ціль, ніж примусом і обманом тримати в покорі українців. Більшовикам потрібно було змусити українців змінити шкалу загальнолюдських цінностей і саму суть власного колективного менталітету.
Отже, згадавши слово „менталітет”, спробуймо зрозуміти його як предмет, як одну із цілей більшовицької агресії. Словники пояснюють значення цього слова так: „Менталітет (ментальність) (від пізньолатинського mentalis – розумовий) – спосіб мислення, сукупність розумових навиків і духовних установок, властивих людині або суспільній групі”. Впродовж всієї історії України, яка рясніє численними спробами українців здобути державну незалежність, у нашого народу поступово склалися особливі риси колективного менталітету, завдяки яким український народ зберігся я к етнос і визрів як нація. Особливо яскраво проявлялися ознаки саме українського менталітету у селах, які зазнали мінімального стороннього впливу мігрантів чи штучно насаджуваної полонізації чи русифікації. Не вдаючись до широких пояснень, ми беремося стверджувати, що оновлена російська імперія, яка у 20-х роках ХХ століття опинилася під владою більшовиків, прагнучи надовго посідати український життєвий простір, зрозуміла, що для остаточної перемоги над Україною потрібно шляхом репресій і терору зламати її духовний хребет і деформувати колективний менталітет сільського населення, оскільки в містах населення вже було значно русифіковане і впертого опору загарбницькій політиці більшовиків не виявляло.
Почнемо з розгляду директиви постійної наради боротьби з бандитизмом РНК УСРР №639 від 22 серпня 1922 р. Суть згаданої директиви зводилася до того, що до 22 серпня 1922 року, як запобіжний захід, метою чого було перешкодити можливості спілкування українських повстанців із селянством, діяла директива про систему колективної поруки і яка виявилася малоефективною. Замість директиви про колективну поруку вводилася директива про „отвєтчіков”. Суть різниці між директивою про кругову поруку і директивою про запровадження системи „отвєтчіков” зводиться до ступеню їх ефективності у випадках застосування. Директива про „кругову поруку” була визнана малоефективною, оскільки в результаті її застосування повстанський рух не згасав і в 1922 році навіть набрав тенденції до розширення масштабів. Ця обставина і змусила кремлівську владу вдосконалювати засоби протидії повстанському руху.
Директиву про „отвєтчіков” було рекомендовано приводити в дію у тих регіонах, в яких повстанських рух розростався особливо інтенсивно. Згідно донесення Уманської повітової військової наради, директива була надіслана для виконання на територію, яку місцеве населення називало Уманщиною, а саме у села Шаулиху, Папуженці, Онуфріївску, Мошурів, Нерубайку, Зеленьки.
До цього додамо, що невеличкий текст директиви київська влада розширила з 7 рядку до 21-го окремого пункту і розширений текст директиви пере названо на „Наказ №2”. Після цього було прийняте рішення, що при виконанні „Наказу №2” треба було в обов’язковому порядку дотримуватися супровідної роз’яснювальної інструкції, в якій йшлося про способи виконання цього „Наказу”, а також була видана ще одна інструкція спеціально для „отвєтчіков”, у які детально розписувалося як має поводити себе „отвєтчік” при певних обставинах. Нижче ми детальніше зупинимося на суті змісту згаданих інструкцій, а зараз акцентуємо нашу увагу на „Наказі №2”.
Отже кілька рядків з документу (переклад автора):
„... у кожному сільському поселенні, на хуторах спеціальні комісії визначають з числа місцевого населення відповідальних (отвєтчіков), на яких покладається відповідальність за будь-який прояв бандитизму в районі даного поселення.
Примітки... . Відповідальні (отвєтчіки) визначаються з розрахунку 1 на 20 хат, але не менше двох на висілках з населенням понад 10 хат і не менше 1 на хуторах... .
Відповідальні (отвєтчіки), на відміну від заложників, перебувають за місцеи проживання і позбавлені права відлучатися з населеного пункту без дозволу комнезама... .
... У випадку вбивства або поранення в селі бандитами представника рад. Влади. Червоноармійця або члена комнезама, підлягає розстрілу подвійна кількість відповідальних; питання хто саме, вирішується жеребками, які тагнуть усі отвєтчікі і ті, які заміняють відсутніх.
Примітка: у випадку приховування тіл убитих, покарання подвоюється... .
...Якщо вбивство скоєне між населеними пунктами. То відповідають отвєтчікі сусідніх населених пунктів...”.
Для того, щоб „отвєтчік” ставився до нав’язаної йому ролі старанно, була придумана ціла система покарань.
„... Якщо до НКВС надійшла інформація, що у селі перебував незареєстрований бандит, дезертир, або в когось є кулемет, то накладається штраф: пара коней, або корів або 200 пудів хліба. За незареєстрований револьвер, обріз або гвинтівку – одна свиня або дві вівці, або 20 пудів хліба”... До цього пункту додана примітка про те, що у випадку упіймання в селі прибулого „бандита” без участі місцевого „отвєтчіка”, штраф сплачувався у потрійному розмірі... „У випадку впіймання у селі ватажка банди без допомоги отвєтчіков, громада має сплатити штраф у п’ять разів більший і один з отчєтчиків підлягає розстрілу...”
Крім системи покарань „Наказом№2” передбачалася і система винагород у випадках надання „отвєтчіком” цінних послуг у справі боротьби з „бандитизмом”.
У одному з пунктів (5-му) „Наказу №2” сказано й таке: „...уникнути покарання отвєтчик може тільки при видачі нам дійсних бандитів і при умові, що бандити будуть піймані, або наданням Радянській владі особливо важливих послуг у боротьбі з бандитизмом...” Тобто, приреченому „отвєтчіку” , який витягнув смертний жеребок, надавалася можливість вижити. Для цього треба було „оказать услугу”, яка повинна була завершитися арештом і розстрілом когось з односельців, чи навіть родичів „отвєтчіка”, якщо „отвєтчік” під явною загрозою бути тут же розстріляним вирішить „оказать услугу” і, таким чином, купити собі життя.
Згаданий 5-й пункт „Наказу№2” і зміст спеціальної секретної інструкції, яка додавалася до нього (про це трохи нижче) розкривають нелюдську сутність політики більшовиків. Загальновідомо, що традиційними властивостями колективного менталітету українських селян біли сільське добросусідство, сільська сконсолідованість, кумування, родичання (кожна родина в селі має численну рідню) і просто українські засади порядності виявилися нездоланною для більшовиків силою, яка стихійно повстала на початку 20-х років ХХ століття. Вивчення документів цього періоду змушує нас до висновку, що радянська влада тоді вела боротьбу не за силове подолання збройного опору, а за викорінення традиційних селянських цінностей і деформацію колективного менталітету, що спирався на споконвічні неписані звичаї та традиції.Саме в цьому ключі можна розглядати зміст секретної інструкції, доданої до „Наказу №2” і якою керувалися виконавці наказу:
„... головною метою створення інституту отвєтчіков є не негайний розгром бандитизму шляхом репресій (що неприпустимо)ю а внесення конфліктів і розшарування на село, створення атмосфери, коли бандит буде боятися, що його видадуть, отвєтчик,, побоюючись репресій, буде при нагоді видавати бандитів, а потім, побоюючись помсти з їхнього боку, може бути використаний як старанний донощик ...”
Щодо механізму втілення мети наказу в частині використання низьких меркантильних почуттів, заздрощів тощо було прийняте рішення роздавати вилучені як штрафи цінності комнезамам. У інструкції ця дія пояснюється так: „Роздачею конфіскованого майна зі штрафів незаможам, а також засобами політичного впливу потрібно у селах створювати ситуацію, коли бандити і отвєтчіки будуть боятися доносів з їхнього боку (з боку незаможів). У той же час незаможні будуть зацікавлені у видачі і тих, і других”. По суті йдеться про інспірування і стимулювання радянською владою процесів деморалізації селянства та штучної деформації селянського традиційного менталітету. Як підтвердження наведемо ще одну цитату: „...При застосуванні репресій, особливо розстрілів, стосовно отвєтчіків треба бити на психіку неквапливим приготуванням до жеребкування і т.ін. давати можливість купити життя (або майно) видаванням дійсних бандитів. Взагалі рекомендується шляхом терору ставити отвєтчіків в такі умови, щоб вони ставали відкритими ворогами бандитів і навіть звільнившись за заслуги від відповідальності залишалися донощиками і помічниками Радянської влади у боротьбі з бандитами із страху помсти з боку останніх”.
Як підсумок до наших роздумів щодо „Наказу №2” та змісту інструкції про особливості його виконання акцентуємо увагу на національному питанні, якому автори наказу також надавали значення. Остання фраза російськомовного тексту наказу звучить так: „Приказ опубликовать в селах обязательно по-украински”. Тобто, з цієї фрази виходить, що наках адресувався саме українським селянам. Розмірковуючи логічно далі на тему, чи однаковою мірою під дію наказу потрапляли усі національності, чи були якісь винятки, натрапляємо на зауваження черкаського дослідника Валерія Петренка, який спеціально цікавився цим питанням. Він звертає увагу на те, що всім губернським військовим нарадам були розіслані циркуляри, у яких було таке: „...зобов’язати всі місцеві органи, щоб при призначення отвєтчіків вони уникали зачисляти в отвєтчікі осіб єврейської національності” [В.Петренко. С. Українська національно-демократична революція. До питання про роль інституту „отвєтчіків” у придушенні селянського повстанського руху на Київщині в 1920-1924 рр.]
Третій документ, без розгляду якого навряд чи можливим було б робити адекватні висновки про запровадження інституту відповідальних („отвєтчіков”) є інструкція для цих людей. Вона складалася із 10 пунктів, які регламентували як, кому найшвидше і найпростіше мав доносити „отвєтчік”. Зокрема, кожен „отвєтчік” або кандидат в „отвєтчікі” після чергового доносу (а він був зобов’язаний щотижня з’являтися для доповіді до повітової військової наради) мусив отримувати розписки, які повинен був зберігати. Навряд чи психічне навантаження, яке на початку 20-х років пережили ці люди та їхні родичі минулися безслідно для їхнього психічного стану. Осмислюючи це можна зрозуміти і появу унікальної української приказки, аналогів якій немає ні у якого народу: „Моя хата скраю – нічого не знаю”. Це є наслідок перебування у вкрай тяжких умовах поневолення і терору і відчайдушного прагнення українського селянина до виживання.
Фото листівки-відозви повстанців Холодного Яру з експозиції історичного музею Кам'янського державного історико-культурного заповідника
|
13:17