|
19-04-2011 23:48 майже історичне Що «світитиме» Чигирину: мирний атом чи «Золота підкова»?
 І знову – своєрідне ретро. Пропоную матріал, надрукований 31 серпня 2005 року у черкаській газеті «Місто» . Деякі його фрагменти по-особливому сприйнялися в контексті нинішніх подій у нас – відзначення 25-ї річниці аварії на Чорнобильській АЕС, у Японії – ліквідації аварії на станції «Фукусіма-1» і початку меморіального відліку часу, розмов про можливу добудову блоків на Хмельницькій АЕС російською стороною для російського ж енергоекспорту до Європи, ну і спроб реанімувати ідею власне Чигиринської АЕС. ( А ще тут про це ж ) Державна програма «Золота підкова», кажуть, також готується для «реанімації»…Отже, як про це думалося і писалося у 2005-му.
На початку серпня цього (2005-го) року, відповідаючи на питання рядової «гарячої лінії», Міністр палива та енергетики Іван Плачков заговорив про можливість відновлення будівництва Чигиринської АЕС. Мотивів назвав два: Україна потребує нових енергетичних потужностей та «в Чигирині АЕС колись планувалася»…
Черговий раз докоривши собі за відсутність звички вести щоденникові записи, взялася згадувати події вісімнадцятирічної давності, коли, за висловом пана мінічтра ота АЕС в Чигирині планувалася і навіть будувалася.
…Межа 1987- 1988 років. Рік з невеликим тому сталася Чорнобильська аварія, завдяки якій, наче б то, в тодішньому суспільбстві виникло жваве зацікавлення екологічними проблемами. Хоча в Черкасах, місті хіміків, про те «що й до чого» знали й до Чорнобиля. Наприклад, про походження ацетономії – прикрої, виснажливої патології, яка періодично і якось «організовано» виникала у дітей. Очікування на відкриття чергових потужностей звиробництва капролакткаму супроводжувалося міркуваннями типу: «Ну ось, тепер горобці на льоту здихати будуть…» і таке інше.
У колі громадських та політичних (багато з нинішніх місцевих політиків свій політичний стаж обраховують з подій саме тих років) активістів обласного центру прийнто вважати, що перебудовче пробудження міста розпочалося на хвилі цікавості до екологічних проблем. Але ще до пам’ятних і досі велелюдних мітинів, організованих товаристовм «Екологія» і навіть ще до перших невеличких стихійних «екологічних» зібрань відкроито про свою позицію заявили черкаські історики – кілька молодих людей, працівників Черкаського краєзнавчого музею, які стоврили краєзнавчу експедицію «Черкаси».
Навряд чи хто зараз згадає драматичну історію зі спробую врятувати від руйнування кінотеатр «Україна» – стару малопомітну будівлю на розі вулиць свердлова й Урицького ( нинішніх Байди Вишневецького та Хрещатика). Краєзнавці намагалися таким чином відстояти як цілісний архітектурний комплекс квартал старих будівель Хрещатика з надією взяти його потім під охорону як пам’ятку архітектури. При цьому взялися до нечуваного на ті часи «екстремізму» – «розпису» булончиками з фарбою стін споруди, призначеної на знесення, і пкету, на який, втім, увагу практично ніхто не звернув.
Цікавість до історії, спричинена активним читанням прекрасної та сміливої на той час газети «Літартурна Україна», привернула автора цих рядків та Івана Колісника, зараз журналістки та художника, а тоді інженерів-конструкторів Центрального конструкторіського бюро «Сокіл» (завод «Фотоприлад»), саме до краєзнавчої експедиції «Черкаси». Після літньої 1987 року невдячі з кінотеатром «Україна» учасники експедиції продовжували шукат шляхів і способів привернути увагу до проблем збереження пам’яток історії, тому і тема Чигирина, руїн Мотронинського монастиря з його нерозвіданими археологічними таємницями активно обговорювалася. А тутіще й чтки з проектуванням АЕС в цьому місці, які могли обернутися ще більшою, ніж у Чорнобилі, бідою і втратою наріжного історико-культурного очередку України.
Це Іван Колісник запропонував звернутися від імені експедиції «Черкаси» принаймні до ти, хто б зміг «витягнути» тему на широкий загал. Вибір припав на тодішнього головного редактора журналу «Огоньок» Віталія Коротича. Зрештою, домовилися, що той лист ми з Іваном і напишемо. Але, як водиться й донині, перед тим, як поставити підписи, учасники експедиції бажали довести текст до досконалості, пропонуючи все новій й нові правки. Це у ті «безкомп’ютерні» часи затяглося майже на місяць, бо ж експедиція збиралася лише раз на тиждень. Це дратувало і не хотялося, щоб справа стала «гиблою». Тому ми вирішили шукати й інших однодумців. Цікаво відбулася наша зустріч з тодішнім головою Черкаської обласної спілки письменників Миколою Негодою. Він відверто злякався нашої пропозиції приєднати спілчан до «поштової кампанії» і навіть самому поставити підпис: «Ви що, хочете, щоб я партбілет поклав?!» – вигукнув він. Пишу це не в осоуд шанованому поетові. Певно, що його досвід диктував інші підходи до спроб привернути увагу до небезпечного будівництва у історичній місцевості, яка йому булу небайдужа також. У нас того досвіду не було. Якщо чесно, і страху не було итакож, і відчуття якоїсь «місії», за виконання якої можна було б потрапити тудт, де «Макар телят не ганяв». І зараз дивно іноді чути «одкровення» деяких громадських активістів, які почали свою діяльність у ті часи, що вони були свідомі рано чи пізно потрапити до Сибіру. Ми до Сибіру не збиралися і продовжували шукати однодумців. Останньою спробою було звернення до новонародженої на той час організації «Екологія». Але й тут спочатку нас спіткала невдача, адже «Екологія», за словами її першого голови Сергія Силкіна, створювалася для розв’язання проблем шкідливого впливу підприємств хімічної промисловості обласного центру, «а АЕС же – не в Черкасах».
Вже й 1987-1 минув, і січень 88-го, а справа з «мертвої точки» не рушала. Під листом, який ми вже вирішили адресувати Верховній Раді СРСРс, стояло тільки два наших підписи, що було очевидно мало. І тоді Іван сказав, що треба йти на вулиці збирати підписи просто неба. Не скажу, що ідея мені сподобалася – якось незручно, незвично та й холодно – лютий же! Та, глянувши, що він налаштований рішуче, вирішила скласти компанію.: все ж удвох веселіше. І у разі всяких «несподіванок» видавалося, що вдвох вихід шукати буде легше.
Як стенд для листа і гасел, які Іван нашвидкоруч написав у гуртожитківській кімнаті, він пристосував новенький,  тільки-придбаний і не використовуваний жодного разу за призначенням етюдник. Тексти гасел були цікаві і відбивали дух і сподівання часу, адже порч із цитатами з поезій Тараса Шевченка був і такий: «Гасло «Після нас – хоч потоп!» – не для комуністів!». Три суботи поспіль ми з таким «набором» виходили спочатку до Будинку торгівлі, потім до гастроному «Дніпро», біля тодішнього Машинобудівного заводу, зрештою – під козирьок Головпоштамту. І нестачі у бажаючих підписати лист – не було!
Особливо запам’ятався той день, коли ми стояли біля Головпоштамту. Туди приходили художники, майстерні яких розташовані поруч. Підійшов літній чоловік, який уважно прочитавши наш текст, зверну увагу на деякі історичні неточності. Це був історик і архівіст Іван Бучовський, який після виходу на пенсію переїхав до Черкас зі Львова. Його вже немає з нами, але дехто з черкащан має пам’ятати його блискучі лекції з історії України, які він читав напркінці 80-х – початк 90-х у підвальному приміщенні будинку, де зараз розташований Музей «Кобзаря» Т.Г.Шевченка і яке тоді обіймало Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, предтеча подальшої «Просвіти». Підходили люи і з безпосереднього «місця подій», тобто будівельники з Чигирина і ставили підписи, розповідаючи, що будівництво відбувається із серйознгими порушеннями технології бетонних робіт, що їх непокоять безкінечні зміни у проектах і будівельних завданнях. Була жіночка родом з Чигирина, але, як сказала, приїхала з Воронежу на те ж будівництво. Вона обурилася нашим вчинком і текстом листа, кажучи щось про те, що ми самі занедбали свою історію, що і сходи до пам’ятника Богдану обідрані, і місто, а будівництво АЕС є благом.
Наші колеги з ЦКБ «Сокіл» нас жваво підтримували. Треба сказати, що текст листа, під яким ми збирали підписи, був надрукований на друкарській машинці відділ, де ми тоді працювали. Український текст – на машиці з російським шрифтом, де «і» було одиничкою з домальованою крапкою, а «є» – «с» з домальований»язичком». Підписні листи розходилися по підрозділах ЦКБ і поверталися повністю заповненими. Справа, чи як би сказали «акція» пішла настільки успішно, що активісти «Екологі» до неї приєдналися, збираючи підписи по сусідах і на своїх підприємствах. І знову каюся, але точну кількість зібраних підписів назвати не можу. У пам’яті число «8000». Але Микола Мільшин, також наш колега по роботі в ЦКБ, з яким недавно зустрілися аби пригадати якісь деталі тих подій, взагалі називає цифру фантастичну – п’ятнадцять тисяч. Саме Микола Мільшин взявся доправити лист та всі аркуші з підписами доприймальні Верховної Ради СРСр під час чергового «московського» відрядження. На пошту ми покладатися не стали, припускаючи, що пакет із таким вмістом може просто не вийти за межі Черкас. І у травні 1988-го Вероховна Рада СРСР отримала думку черкащан, про що свідчило поштове повідомлення, отримане Іваном Колісником на адресу гуртожитку на Петровського, 277, де ми, молоді спеіалісти ЦКБ тоді жили. Правда, як розповідає Микола Мільшин, до приймальні Верховної Ради він, власне, не потрапив, а зайшов до Головпоштамту і здав пакет до віконечка для урядової кореспонденції.
Відповіді не забарилися. Власне від Президії Верховної Ради, Міністерства охорони здоров’я СРСР, Інституту атомної еергії, а потім Верховної Ради УРСР, Черкаського облвиконкому, Чигиринського міськвиконкому. Дивно і трохи кумедно було отримувати такі «серйозні» послання на гуртожитківську адресу. А зміст їхній, за винятком того, що прийшло з Чигирина, був приблизно однаковий: «У вас усіх – радіофобія, країна потребує нових енергетичних потужностей, сотні провідних спеціалістів країни залучені до проектування та будівництва, а тому немає підстав для занепокоєння». І тільки з Чигирина прийшли лаконічні п’ять рядочків, у яких ішлося, що в місті розділяють наше занепокоєння і підтверджувалося, що будівництво має великі проблеми і саме є проблемою для міста.
Усі ці відповіді ми оприлюднили на засіданні товариства «Екологія», для якого тема Чигиринської АЕС на той момент стала також «рідною». А згодом ми стали шукати уваги вже в Києві. Десь на початку липня ми зустрілися з з членом товариства «Зелений світ» (було таке при українському відділенні «Фонду миру») Святославом Дудком і передали всі отримані матеріали йому. Влітку 1988-го екологічний рух у Черкасах переживав пік активності і чигиринська тема активно звучала на досить велелюдних мітингах. Ми пробували її, як і інші проблеми черкаської екології, «пробити» на сторінки «великої преси», навіть намагалися запросити на один з мітинів київсього власкора «Правди» Михайла Одинця. На це почули в телефонну трубку: «Який мітинг? Я не можу звертати увагу на всяку єрунду! Тут пленум іде!»
Але тодішнє компартійне керівництво Радянського Союзу також невдовзі отримало «сигнал» з Черкас. Такий же, як ідо Верховної Ради СРСР лист, але вже підписаний кількома людьми, бв у вересні того ж 1988-го року відвезений знову до Москви і відправлений на Стару Площу, до ЦК КПРС. Про що було отримане повідомлення, яке Микола Мільшин зберіг: «Шановний Миколо Миколайовичу! Повідомляємо, що Ваш лист отриманий та направлений на розгляд до Комісії ЦК КПРС.» Підпис завідувача бюро листів при КПК (комітеті партійного контролю) при ЦК КПРС Синяєва. А от до першого з можливих однодумців, Віталія Коротича, достукатися так і не вдалося. Микола Мільшин пробував із ним зутрітися під час того ж вересневого відрядження, полбував на вечері Коротича у Театрі комедії, напрвив на редакцію «Огонька» лист, кілька разів з Москви. А потім вже і з Черкас телефонував йому додому (телефон дали в редакції). Невдовзі всі дізналися, що Віталій Коротич виїхав викладати до Сполучених Штатів.
Влітку того року і деякий час поспіль тема Чигиринської АЕС була одною з помітних у інформаційному просторі.На сторінках «Літературної України» виступили й черкаські письменники. Особливо запам’яталася жорстка і пристрасна стаття Людмили Тараненко, в якій вона недвозначно стверджувала, що будівництво ведеться на тектонічному розломі і 100-відсотково загрожує катастрофою, якщо тільки АЕС відбудеться.
Але вона не відбулася. Наприкінці 1988-го всі заговорили про перепрофілювання її на паро-газову електростанцію, а у 1989-му будівництво й зовсім припинилося. Якоюсь мірою ми почувалися переможцями, хоча наставали такі часи, що й не дуже спостережливому було ясно: епоха грандіозних, без огляду на кошти і наслідки будов скінчилася. Тогочасні ж громадські протести були скоріше тільки індикаторами того кінця. Хто в цьому сумнівається, того хочу відіслати до об’єктивної інформації про всю історію будівництва ДРЕС, потім АЕС, нарешті – ПГЕС у Чигирині, що почалося аж у 1972-му році. Міститься вона в другій частині «Історії Чигиринщини» черкаського історика і краєзнавця Олександра Солодаря, яка скоро має вийти друокм. Хоча, без перебільшення, і недавня майдання потужність народжувалася і у черкаських екологічних мітингах та ініціативах окремих небайдужих людей.
 Але скажемо так: «не Майданом єдиним…».Чигирин дійсно переживає ненайкращі часи, з огляду на еконоічний стан. Місто зараз скоріше живе надіями, хоча намагається використати всі невеличкі наявні ресурси для розвитку та впорядкування свого життя. Наближається до завершення створення стратегічного плану розвитку міста в рамках проекту TACIS за участю експертів Малопольського інституту місцевого розвитку та адміністрації (Краків, Польща) та Центральноукраїнського регіонального навчального центру Програми партнерства громад. Базою для економічного розвитку в цьому стратегічному плані визначена туристична галузь, і це якнайкраще збігається з думками ініціаторів державної програми «Золота підкова Черкащини». Та й інвестиції у вигляді великого будівництва Чигирину не завадять. Особливо, коли сприятимуть вони розвиткові транспортного сполученняі міста з іншими регіонами. Наприклад, будівництва залізничної гілки від станції Фундуклеївка чи спорудження великого причалу на Дніпрі. Чому б не розглянути можливості інвестування в цю інфрастурктуру з прицілом саме на туристичне майбутнє Чигирина, без масштабної промисловості, без АЕС? Можливо, економічний ефект був би кращий? А в промисловості бульше уваги приділити енергоощадним технологіям, користуючись тим, що наявні потужності АЕС будуть актуальні ще десь до 2016 року. А аргумент Івана Плачкова, Міністра палива та енергетики, що в «Чигирині АЕС колись планувалася» , навряд чи витримує критики. Бо чи не так воно КОЛИСЬ сталося, що ТАК планувалося?
Фото - авторські та з мережі Інтернет.
|
13:17