|
12-12-2010 18:55 історичне Похідні групи ОУН та їх роль в організації Національно-визвольного руху на Черкащині 40-х років ХХ с
"На думки треба нападати за допомогою думок:
по ідеях не стріляють із гармат"
Антуан Рівароль.
Ідея створення похідних груп – одне з найсміливіших досягнень організації. Це був прояв організаційного генія українського народу у важкі для нього часи. Досі діяльність ОУН на Черкащині не знайшла належного висвітлення у краєзнавчих та наукових дослідженнях. Саме на Сході України ОУН (б) виробила свої демократичні принципи і стала політично толерантною. Це сприяло зростанню рядів УПА за рахунок східняків, а також багатьох національностей СРСР. Національний рух опору, ініційований ОУН (б), був власне українською участю у Другій Світовій війні, бо він спирався виключно на ресурси бездержавного народу і не мав жодної зовнішньої підтримки. Суперечки, що виникають на грунті діяльності ОУН на Сході через недоступну інформацію, потребують широкого розкриття інформації про боротьбу та діяльність похідних груп у цій частині України в 1941 р.
22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР, випереджаючи Сталіна, який, як стало відомо тепер, мав намір напасти на Німеччину 6 – 7 липня 1941 р. Отже Сталін і Гітлер, мали однакові плани [1].
Формування похідних груп було покликане до створення розгалуженої мережі ОУН у центральних, східних та південних регіонах України. Як прогнозуючий факт непримиренного протистояння окупантів і назрівання радянсько-німецької війни, провід ОУН (р) наприкінці 1940 р. виніс ідею про загальний план походу націоналістичних груп на Схід України. І вже на початку 1941 р. ця робота розпочалася. Створення похідних груп набуло вагомого значення як для організаційного розвитку структури ОУН, так і для усієї території східної України [2, с.218].
Загальну мету "похідних" груп обох фракцій ОУН у стислій формі сформулював мельниківець О. Жданович ("Штуль"): "Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої і рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїздник ще не буде закріплений, заняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби" [2, с.27].
Уже на початку війни, у червні-липні 1941 року Провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) вислав на Україну три Похідні Групи членів ОУН та прихильників, зорганізованих на Західньо-Окраїнних Українських Землях, приблизно 5000 осіб. Завдання цих груп було на звільненій від совєтської окупації території:
а) проголосити відновлення української державности;
б) створити місцеву (обласну, районну, міську та сільську) адміністрацію;
в) зорганізувати осередки ОУН.
Перша група – “Північ”, яку очолював член Проводу ОУН Микола Климишин, мала призначення на Осередньо-Східні Землі (ОСУЗ).
Друга – “Середня”, очолена Миколою Лемиком, прямувала на Північно-Східні Землі (Харківська та Луганська обл.).
Третя – “Південна”, під керівництвом Зенона Матли та Тиміша Семчишина, добралась до Південно-Східних областей та до Криму й Кубані.
Крім цих трьох Похідних Груп була сформована ще й особлива група з провідних членів ОУН (бл.20 осіб), очолена Ярославом Стецьком і Василем Куком, із завданням добратися до Львова в перший день його звільнення від московсько-большевицьких окупантів, скликати Народні Збори і проголосити Акт відновлення Української держави. Плани створення держави були втілені в життя негайно, як тільки німецька армія перетнула кордон сталінської імперії. Ця група прибула до Львова 28 червня після полудня, а 30 червня проголосила Акт відновлення Української Самостійної Держави і створила уряд-Українське Державне Правління під керівництвом Ярослава Стецька. Інформацію про ці події того ж дня ввечері передало Львівське радіо. Відновлення Української Держави стало фактом! Це викликало незвичайний ентузіазм в українському народі і тваринну лють нового окупанта України – Гітлера!
У липні 1941 року була зорганізована ще й спеціальна Група провідних членів ОУН (б) (бл.20 осіб), переважно зі Східних областей України, - Київська. Очолювали її Василь Кук, Ярослав Старух та Дмитро Мирон. Завданням Групи було організувати проголошення відновлення Української Держави у столиці України Києві. Німецькій поліції (гестапо) вдалося напасти на слід цієї Групи і 31 серпня 1941 року у м.Василькові під Києвом арештували головних головних її членів, тому до Києва вона не дійшла [1].
 Після загибелі Дмитра Мирона-Орлика провід очолив киянин Сак-Могила. На чолі проводу ОУН (м) теж були поставлені досвідченні і авторитетні провідники: Омелян Сеник та Микола Сціборський, які загинули в Житомирі від рук агентів НКВД, їхню справу продовжили Олена Теліга та Олег Ольжич, які загинули в застінках гестапо. Олег Ольжич, який вважав себе нащадком Корсунського полковника Федора Кандиби, проводячи організаційну роботу, напевне, бував у Корсуні [3, с.4-5].
Тут треба зауважити, що учасники похідних груп та деякі з українців - членів ОУН на службі в німецькій армії (переважно, перекладачі та водії) мали з собою рекомендаційні листи до мешканців Східної України, які вважалися Проводом носіями ідеї самостійництва: припускалося, що ці люди, цілком імовірно, погодилися б допомогати Організації в досягненні її завдань.
Із багатьма потенційними союзниками контакти було нав'язано ще за короткий період передвоєнного об'єднання українських земель у складі УРСР, коли українців, нарешті, перестали роз'єднувати міждержавні кордони, а декого провідники націоналістичних груп пам'ятали ще з часу національно-визвольної боротьби…[2, с.28-29].
Перші похідні групи ОУН проявили свою діяльність спершу в західних районах нинішньої території Черкащини: Монастирищенському, Христинівському, Уманському, Звенигородському, Жашківському і Тальнівському районах. Дещо пізніше похідні групи охопили своїм впливом і інші райони Уманщини, а також на Холодноярщині, Канівщині і в лівобережних районах нинішньої Черкаської області. Місцевим населенням оунівці були сприйняті прихильно і з розумінням їхньої місії [4, c.100].
Кожна з похідних груп складалася з численних оперативних загонів по 7 – 12 осіб. Державобудівні процеси в Східній Україні в 40-ві роки почалися з сіл невипадково, бо кожен, хто має хоча б невеликий досвід політичної діяльності, розуміє, що без організації суспільства на нижчому та на середньому рівнях будь-які мрії про побудову держави є ілюзією.
Зазвичай, групи з’являлись в конкретних регіонах, вже маючи певну підготовку до виконання поставлених Проводом завдань. Вони були укомплектовані з декількох осіб, мали чітко розроблені маршрути, адреси людей, які могли виявити їм сприяння і надати допомогу. Кожен член мав і персональне завдання, яке обумовлювало його функції в структурах ОУН, котрі ще треба було творити на визначених кожній групі теренах [5, с.30-80].
Члени ОУН без будь-яких роздумів бралися за створення місцевих органів влади, мало рахуючись з позицією окупантів. Вони не бажали чекати чужої ласки, прагнули діяти самовіддано і натхненно. Звичайно, головним тереном діяльності «похідних груп» мали стати східні області України. Саме там повинна була відбутися вирішальна битва між націоналістичною і комуністичною ідеологіями.
Слідом за окупантами прийшли в Монастирищинський район українські націоналісти. Вони утворили українські органи влади: районні та сільські управи, українську поліцію, селом управляли старости та поліцаї, керівники громгоспів [6, с.435]. Похідна група відносилася до ОУН (м). Головою районної управи став Коваль, який до війни працював бухгалтером цукрозаводу [7].
Діяльність похідних груп та організованого ними націоналістичного руху опору на Черкащині були досить значними. Тут оунівці проводили активну організаційну роботу. В Умані націоналісти із підгрупи М.Сидора – "Чарторийського" провели два віча, створили міську управу і організували міліцію [8]. Першими з’явились члени похідної групи активні члени ОУН Коханьчук Володимир («Дмитро Тимченко») і Михайлюк Роман («Петро Думка») із Західної України [4, c.101]. …Буквально за перші тижні вони організували і очолили Уманський окружний провід ОУН (б) з центром у м.Умані [4, с.106].
Цивільна німецька адміністрація ще не встигла прийти і селяни проводили сходки чи не вперше за кілька десятиріч без нагляду представників чужинецької влади. …Сходки проходили в кожному селі за однією схемою. Ініціаторами сільських зібрань всюди були члени похідних груп ОУН. …Це була централізована акція, яка мала добре продуману мету: створення місцевих органів самоврядування, на які мали опиратися такого ж типу органи вищого рівня. Наполегливі широкомасштабні зусилля оунівців налагодити громадсько-політичне життя та створити структури місцевого самоврядування докладалися цілком свідомо, цілеспрямовано і були підтримані усім селянством [4, с.102-103].
Всі ці елементи державотворення, включаючи проголошення Української держави, випуск українських газет, виконання на сходках гімну «Ще не вмерла Україна», без сумніву мали великий психологічний та ідеологічний вплив на широкі верстви українського населення.
Вже з перших днів окупації наших міст і сіл емісари ОУН західних областей України, а також деякі місцеві націоналісти створили широко розгалужену мережу оунівських груп, організацій і так званих «проводів», особливо «дійових» в Умані, Золотоноші, Чигирині, Тальному, Ладижинці і Бабанці [2, с.35]. Було створено підпільні осередки у Манківці, Іванках, Тальному, Поташі і Трубецькому [8].
В Тальному організувалося націоналістичне підпілля, очолюване районним провідником ОУН “Сихарем”, який підпорядковувався окружному провіднику Уманщини Олексі Губарю (“Запорожцю”) [2, с.35], після розстрілу німцями Володимира Коханьчука – О.В.).
Від осені 1941 року діяв Звенигородський окружний провід ОУН (р) на чолі із Сивоконем. Одним із організаторів підпілля був Антін Шкільний, колишній отаман Вільного Козацтва, член Козачої Ради, посол від Ради до кубанців. Весною наступного, 1942-го року, німецькі карні органи провели арешти серед членів окружного і районного проводів Звенигородщини (всього 15 чоловік) і ліквідували видавництво, де друкувався націоналістичний часопис «Рідне слово» [8].
Свідоме населення Звенигородщини, як і всієї України, ніколи не втрачало надію на відродження української держави, тому випростовувалося при найменшій нагоді. Колишній політв’язень Павло Васіщев розповідав, що на початку німецької окупації 1941 року, місцеві жителі Сивокінь, Ткаченко, батько і син Омельченки, Постоленко, Кисленко, Гацан та інші заснували “Просвіту”, хор, українську патріотичну газету “Рідне слово”. Усюди майоріли синьо-жовті прапори. Але гітлерівці, підбадьорені успіхом на фронтах, заходилися безжально витоптувати паростки українського відродження, масово знищувати національно-свідому інтелігенцію. У Звенигородці заарештували 15 чоловік активу “Просвіти” й відправили до Умані в гестапо. Там після тяжких тортур їх стратили. В центрі Звенигородки німці на щиті виставили оголошення, в якому закликали населення викривати українських буржуазних націоналістів, як місцевих, так і емісарів із Західної України. За це донощикам обіцяли 10 гектарів землі, 8 тисяч марок і корову. Те саме друкувалося і в газеті “Рідне слово”, яку в той час окупанти вже перетворили в пронімецьку. Розправу над патріотами бачили жителі хутора Безим’янки. Там біля Лаптевої левади лежали убиті хлопці із Західної України та Звенигородщини з тризубами на грудях [9].
Організувався Золотоніський окружний провід ОУН [10]. В 1941 році в Золотоноші виходила газета «Українське слово», а в 1942 – 1943 рр. «Золотоніські вісті» [11, с.376]. За окупації в м.Золотоноші редагував газету «Золотоніські вісті» й разом з тим був районним провідником ОУН художник Микола Бондар. М.Г.Іванченко, який перебував з ним в одній камері в Полтавській тюрмі в своїх спогадах писав: “Часто Бондар…пригадував похідну групу ОУН, яка зупинялася в Золотоноші по дорозі на Полтаву. Розповідав про відкриття сільських “Просвіт”...[12, с.494]. В Золотоноші під час німецької окупації була організована «українська сотня», в яку ввійшли настроєні антирадянськи націоналістично налаштовані люди, в тому числі і колишні бійці Червоної Армії. Створив її В.О.Буткевич, активним помічником якого став член золотоніського окружного проводу ОУН, начальник окружної поліції В.І.Каланчук.
Активними оунівцями були і колишні вояки армії УНР, представники інтелігенції, інші українці які постраждали від репресій чи переслідування радянської влади, і просто свідомі українці. Наприклад колишній осаул армії УНР, учасник походу на Київ В.Д.Гліжинський.
Немає нічого дивного в тому, що в першу чергу почалися переслідування і знищення комуністичних активістів, тих хто проводив колективізацію і голодомор, кидав людей пачками у жорна сталінських репресій. Також арештованим задавалися питання: «З якого року в членах партії?, «Чи був у Західній Україні?» [13]. Тим більше, що прокомуністичні підпільники самі нападали на націоналістів. Так, члени більшовицького підпілля Г.Ніколаєв та О.Лукомська пробрались у склад української сотні і викидали звідти військову амуніцію [14].
На Чорнобаївщині крім німецьких органів влади на місцях була українська адміністрація – Чорнобаївська, Іркліївська райуправи та поліція, при райуправах земвідділи. Селянами управляли старости, обрані на сільських сходах, за порядком стежили поліцаї. Це були переважно люди, переслідувані радянською владою. … Виходили  українські газети «За краще життя», «Рідне слово», «Рідна нива», «Українські вісті» [11, с.376].
Після приходу німців був організований новий Адміністративний поділ. До Корсунському округу ввійшли п’ять колишніх районів: Корсунський, Канівський, Миронівський, Богуславський, Лисянський.
…Через Корсунський повіт проходили похідні групи ОУН. Декілька осіб залишилися в Корсуні, влаштувались на різні роботи. Галичанин Дмитро Дрель (25-ти років, можливе псевдо Блондин) став комендантом поліції, волинянин Кость Гаранчук (Шевчук) (25-ти років) став перекладачем сільськогосподарського коменданта [3, с.5]. Квартирували в будинку Зініченко К.Г., який знаходився на Вокзальній вулиці поруч з управою (нинішній сов без). Сюди ж привозив пакунки з літературою та листівками Михайло Бичик з Білої Церкви. …Відомі ще імена деяких членів похідної групи: Іван – працював у поліції (арештований німцями в 1942 р.),за дорученням організації ходив за Дніпро у Переяслав і зв’язківець Юрко (28-ми років). Приходили до Дреля такі особи: Петро, Юрій, Боцман, Кирило, Шпонка, Данило [3, с.8]. Ці люди з ОУН зустрічалися з місцевими інтелігентами та молоддю, проводили серед них національно-виховну роботу і організовували підпільні осередки ОУН і СУМ. Гестапо, довідавшись про це від своїх провокаторів заарештувало Корсунських вчителів П. Марценюка, Ю. Бойка, О. Прудченка; юнаків – І. Змієвського, О.Топчія, П. Янчевського, а також ще більше сотні членів підпілля. Більшість з них загинула в Різаному яру під Корсунем, та в концтаборах Німеччини. Німці казали, що ці люди належали до ОУН, це підтверджували місцеві жителі. Натомість після війни більшовики проголосили, що ці люди належали до комуністичного підпілля «Комітету-103». В Корсуні виходила повітова газета «Корсунські вісті» редактором був Йосип Павлюк: в одному з номерів був надрукований гімн «Ще не вмерла Україна». Німці потім редактора посадили в тюрму, а газета деякий час не виходила [3, с.5].
Членів похідної групи Дреля та Гаранчука німці розстріляли в Києві в Бабиному Яру в липні 1943 р. …Катерина Зініченко була арештована місцевою жандармерією з цілою групою націоналістів, і через три дні направлена в Білу Церкву на допити гестапо, потім у Київську тюрму, через місяць відправлена у Сирецький концтабір (м. Київ). Далі німці 22.09.43 р. на поїзді табір вивозили в Німеччину. По дорозі на станції Козятин втекла із поїзда і вернулась у Корсунь. Вже вдруге арештована органами НКВД 17.05.44р. … У її справі є інформація про організатора Черкаського підпілля Нагірного Івана Михайловича (псевдо «Петро Чорний»), 1916 року народження, с.Стриліси, Новостритського р-ну Дрогобицької області.
В 1943 р. Нагірний І., Шевченко Арсен і Єременко А.Д. очолювали краєвий провід ОУН Київської області. Всі троє розстріляні НКВС в 1944 р. [3, с.8].
У Черкаському архіві СБУ є справа №12688 про Лисянське підпілля ОУН у двох томах (керівник організації – начальник поліції Лесюк Степан Степанович). У справі приведено понад десяток прізвищ. У допитах Михайленка Івана Михайловича (директор школи с. Кам’яний Брід, родом із с. Млієва) є інформація, що в Корсуні був окружний провід ОУН. Після арешту гестапо в 1943 р. Михайленко був відвезений до Корсуня, потім до Київської тюрми на вулиці Короленка 33, далі Сирецький концтабір в Києві, потім Бухенвальд, після 1945 р засуджений НКВС на 15 років каторги. Також сказано, що в Лисянському районі було закладено два склади зброї [3, с.10].
17 серпня 1941 року фашистські війська увійшли на безлюдні вулиці Канева. Майже слідом за ними до міста прийшла похідна група ОУН. Українські патріоти мали надію відновити на звільнених від більшовиків землях Українську державність. Невдовзі в місті почали діяти повітова і міська управи, відділ народної освіти, райлікарня, поліція, біржа праці, банк, заготконтора, лісопилка, лазня. Розпочалися служби в Успенському соборі, який був перетворений більшовиками в соляний склад. Деякий час навіть виходила газета “Шевченкове слово”, працювала міська друкарня [15].
З протоколу допиту звинуваченого Новакова Арсентія Петровича, що проживав на окупованій території з 1941 по 1944 роки в Шполянському районі, до арешту працював в.о. директора МТС від 17 квітня 1947 року: “З активних членів ОУН служивших в той час на різних посадах в Шполянській райуправі , мені відомі слідуючі особи: - Кулик Дмитро, років 55, житель міста Шполи, ...працював при німецькій окупації весь період, перший час—бухгалтером Шполянської лікарні, а з 1942 року—касиром фінансового відділу при райуправі.
Кулик завербований в члени ОУН на початку 1942 року заступником районного проводу ОУН по фінансовим питанням—Малюк, про те, що Кулик являвся членом ОУН, мені відомо з доповіді Малюк особисто Підмогильному в тому ж 1942 році, в його кабінеті. Кулик, як член ОУН директором німецького банка—Денисенком був призначений в комісію по обміну радянської валюти на окупаційні німецькі марки. В цій справі приймав активну участь Кулик і агітував населення здавать радянські гроші в німецький банк заявляючи: «Більше Радянська влада тут не буде і гроші ці залишаться пустими папірцями» [16].
Восени 1941 р. завідуючий німецької наросвіти Шполянської райуправи Новаковський О.І. завербував в ОУН директора школи із Лебедина Коваленка, який отримав інструкції і завдання залучати в ОУН нових членів [12, с.417].
Із протоколу допиту М.І.Приварського (розстріляного 25 листопада 1943 р.): «Полицию (в Смілі – О.В.) организовали представители националистической партии Степана Бандеры. В Смеле этих представителей я видел трёх человек и одного Черкасского по фамилии Голинько. Фамилии трёх бандеровцев я не знаю, так как они приехали с Западной Украины.…С первых дней бандеровцы взяли в свои руки полицию и редакцию газеты. В редакцию был назначен на должность редактора учитель Мельник (националист) и секретарём Илья Затиш… Заведующим районо был назначен бандеровец Лихолай; по неофициальным данным групой руководил отец Лихолая. Мотуз также был в бандеровской организации и в его обязанности входило снабжать оружием бандеровцев. На здании полиции висел желто-голубой флаг, который был снят в конце октября по распоряжению германського командования, а также были сняты тризубы. Я слыхал из разговоров, что в бандеровской организации также был Куценко–директор машстройзавода, директор банка, фамилии котрого я не знаю, кажется Дрозденко, и председатель правления райпотребсоюза Бойченко [17, с.153 – 154].
На території прилеглій до Холодного Яру теж почали з’являтися емісари з Західної України. В Кам’янку приїхали молоді чоловік і жінка, яких називали “Бриль”. Оселившись у місті вони розповсюджували різноманітну українську літературу і листівки націоналістичного спрямування, серед молоді і населення [2, с.41]. Невдовзі почала виходити районна газета. Звичайно, українською мовою. …В Кам’янці районним провідником ОУН став Лисенко (служив в авіації, потрапив у полон), його молода дружина читала українську мову в школі №1. Після війни його за «ізмєну» повісили. …Історію України викладав Іван Іванович Драченко [18, с.85].
Організовується товариство “Просвіта”, з числа найбільш національно свідомого населення, молоді та інтелігенції.  Проводилася велика просвітницька робота серед населення, ставилися драмгуртком українські п’єси, пропагувалася ідея створення незалежної Української держави. Головою товариства був учитель Бабич, бухгалтером Ціперко Максим [2, с.66-67].
З кінця 1941 року емісарами ОУН – західняками Стопою, Кузичем і Грицюк в районному центрі Чигирин був організований провід ОУН (м), куди входили крім них: Турбовець Йосип Данилович, Артеменко Іван Карпович, Костенко Олександр Сергійович, Лещенко Федір Назарович, Бінський Іван Григорович, Кадацька Ліна Максимівна [19, c.140].
Члени націоналістичних осередків на Чигиринщині розповсюджували листівки та агітаційну літературу, віддруковану в «їхніх центрах», у тому числі видавництвом групи «УПА – Волинь», проводили агітаційну роботу серед молоді. Найпомітнішою справою членів ОУН стало відродження товариства «Просвіта», створення на її базі професійного театру та проведення культурно-просвітницьких і агітаційно-пропагандистських заходів [19, с.137].
Богдан Лепкий зазначав: «Мені ввижаються два лани збіжжя. Повіяв вітер – і збіжжя запилилося. Запилений цвіт має видати багаті плоди. Таку роль сповнили похідні групи ОУН. Те, що більшовики проклинають і досі українських націоналістів, це найкращий доказ, що похідні групи сповнили добре своє завдання, що запилений у 40-х роках лан збіжжя приносить тепер добрі плоди [2, с.222].
Джерела
1.Паїк Володимир. Україна в минулому і сьогодні (Історичні й географічні карти). – Друге видання.–Еdmonton-Toronto—1982. Львів—1999. С.А-20— А21.
2. Вєтров Олександр. Таємниця Холодного Яру. Невідома війна: національний рух опору у 1940 – 1950 рр. – Черкаси. – Вертикаль. – 2009.
3.Ворошило Л.К. Діяльність ОУН на Корсунщині. Машинопис. 18 аркушів. – Корсунь – Шевченківський. – Копія. – Приватний архів Вєтрова О.В.
4.Чорномаз Б.Д. Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманьщині у 1941 – 1945-х роках. Монографія. – Умань. – 2002.
5.Шанковський Лев. Похідні групи ОУН. – Видавництво “Український Самостійник. – Мюнхен. – 1958. – С.30 – 80.
6. Волошенко І.І Про результати досліджень подій Великої Вітчизняної війни краєзнавців Монастирищенського району.// Черкащина в контексті історії України.—Черкаси.—”Ваш Дім”.—2005.
7.Вєтров О.В. Польові дослідження. Записано від краєзнавця Волошенка І.І. в серпні 2009 р. м.Монастирище. Приватний архів Вєтрова О.В.
8. uk.wikipedia.org/wiki/ Історія Черкащини.
9. Чос Володимир. «Тарасове поле» Правди // www.kipiani.org.
10.Польові дослідження. Приватний архів Вєтрова О.В. м.Кам’янка, Черкаська область.
11.Приліпко Марія. Чорнобаївщина. Велична історія рідного краю. Від найдавніших часів до сьогодення. – Черкаси. – 2008.
12.Реабілітовані історією. Черкаська область. У двадцяти семи томах. Книга перша. Видавництво “Тясмин”. Київ-Черкаси. 2006.
13.Віргуш Наталія. Правда пам’яті. // Черкаська правда, 14.05.1988 року.
14.Золотоніщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.:Документи. Спогади. Статті. / За ред. Г.М.Голиш. М.Ф.Пономаренко.—Черкаси. 2000.—С.49.
15. Міста і села України. Черкащина 2007. Канівський район.
16. Державний архів Черкаської області. Справа Новакова.
17. П.М.Жук, П.П.Жук, С.І.Кононенко, С.І.Кривенко. Черкащина в період Великої Вітчизняної війни 1941 –1945 р.р. Збірник документів та матеріалів. – Черкаси. –«Брама-ІСУЕП». – 2000.
18. Гребенюк Григорій. Спогади українця. З життя і подій в Україні та поза нею очима очевидця й учасника від року 1925-го. – Львів. – Каменяр. – 2009.
19. Солодар Олександр. З історії діяльності ОУН-УПА на Чигиринщині. Дослідницьким полем війни, без ідеологічних окопів. Науково-методологічний семінар «Україна у Другій світовій війні». – Черкаси. – «Вертикаль». – 2006.
Олександр Вєтров,
член Національної Спілки краєзнавців, Лауреат обласної краєзнавчої премії імені М.Максимовича
|
13:17