|
25-08-2010 00:36 культурний простір Фрак для Шевченка, „геростратова” слава і... камінь
 Про проблему музею Тараса Шевченка в Каневі на весь голос заговорили тільки у березні цього року – вся Україна тоді відчула ніяковість від видовища розкуроченого холу музею, де проходила церемонія вручення Національних Шевченківських премій. Ця подія також стала завершальною для "губернаторської" кар’єри Олександра Черевка. Саме тоді Віктор Янукович поставив завдання відкрити музей до найближчого свята Незалежності України. Завдання стало багато в чому тестовим і для нового керівника Черкаської області Сергія Тулуба. Але є й припущення, що робота в стилі "догнать і пєрєгнать", в даному випадку, колишню владу, може стати (якщо ВЖЕ не стала) фатальною для самого музею.
З огляду на наведені цифри у підготованому до відкриття Музею прес-релізі, загальна вартість робіт складає 96 мільйонів 452 тисячі 732 гривні, на початок же цього року було виконано робіт на 66 мільйонів 836 тисяч гривень. Словом, тільки за трохи більше, як півроку, ця справа в фінансовому відношення просунулася зі швидкістю понад двох попередніх років. Не маю інформації, чи всі цьогорічні роботи профінансовані, у медіа озвучувалася цифра у 20 мільйонів гривень, виділених з бюджету, та йшлося про кошти від ряду підприємств та фірм, що надавалися на добровільних засадах ( не коментуємо) для здійснення робіт. Озвучувалися також і претензії до попередників нинішньої влади у не зовсім чесному використанні грошей, що виділялися на музей. Та ось яка тут справа. Музей Т.Г.Шевченка став на ремонт у 2003-му. Кабінет Міністрів України, відповідальний за виділення бюджетних коштів, з того часу очолювали: Віктор Янукович (до 7.12.2004), Микола Азаров в статусі в.о. (7.12.2004 -28.12.2004), знову Віктор Янукович (28.12.2004 – 5.01.2005), знову Микола Азаров (5.01. – 24.01. 2005), Юлія Тимошенко (24.01.2005 – 8.09. 2005), Юрій Єхануров (8.09. 2005 – 4.08.2006), і знову – Віктор Янукович (4.08.2006 – 18.12.2007), далі трохи більше двох років припало на прем’єрство Юлії Тимошенко аж до березня цього року і другого пришестя Миколи Азарова. От і виходить, що добру половину докорів на адресу попередників команда Віктора Януковича адресує сама собі. Навіть те, що прокурорська перевірка не виявила порушень у використанні коштів не знімає з нинішньої владної команди солідного кусня провини за недостатню увагу і скнарість по відношенню до цього унікального об’єкту.
Слава може виявитися „геростратовою”
 Відкриття музею у Шевченківському заповіднику було дуже потрібне цій владній команді. Чи в березні вони разом з лідером відчули це інтуїтивно, чи вже мали плани і щодо кредитів Міжнародного Валютного Фонду, цін на газ, місцевих виборів і т.п., але виглядає, що це мав би бути чи не єдиний позитивний штрих у цілій низці відверто провальних дій влади. І цей позитив не можна було втратити нізащо… Точніше, його треба було досягти в будь-який спосіб. І точно в обумовлений термін. Це було малореально, аби реставраційні роботи йшли й надалі за попередніми планами, а саме, відновлювалися музейні інтер’єри за кресленнями та ескізами їх розробника Василя Кричевського. І навіть авральне фінансування не відбилося б радикально на роботі реставраторів, для яких дотримання технології є чи не визначальним. Рішення знайшлося у вигляді … Лариси Скорик, відомого архітектора і помітного політичного діяча, активної поборниці Незалежності на початку 90-х років минулого століття, зараз же – прихильниці команди Віктора Януковича. Музей був їй відданий у повне розпорядження без конкурсу, без обговорення проекту фахівцями і громадськістю ( бодай кваліфіковано зацікавленою).
Лариса Скорик переконливо аргументує власний підхід до відновлення музею – і було б дивно, коли б людина, якій раптом випала можливість вписати своє ім’я поруч із іменами Тараса Шевченка та Василя Кричевського, поводилася б по-іншому. А можливо, вона щиро впевнена у власній правоті. У тому, що Василь Кричевський на момент отримання замовлення на будівництво музею у 1935 році не міг творити у притаманному йому модерновому стилі і змушений був дотримуватися принципу будівництва „соціалістичного за змістом і лише за формою - національного”. Більше того, що він був змушений був застосовувати помпезні елементи, запозичені з античності чи інших історичних стилів, підлаштовуючи будівлю під смаки тодішніх владців – бо ж відомо як Сталін ( та й Гітлер також) полюбляли таке масивне і підкреслено величне. Що Кричевський був сам незадоволений своїм „дітищем” настільки, що після нього вже нічого в Україні не будував. А у 1944-му взагалі покинув Україну при відступі німців. Лариса Павлівна абсолютно переконана, що будівля музею та його експозиція – усі ці квіточки, черепки-майоліки, вітражі, які існували до 2003-го, не відповідають особистості Тараса Шевченка, як, на її думку, дуже модерного поета. Вона наводить слова Василя Кричевського-Линде, онука творця музею. Він начеб-то сказав їй особисто, що її проект гарний і що сам Василь Григорович Кричевський, аби мав можливість, робив би щось приблизно в тому ж дусі. Вона щиро втішається тим, що після стількох років суцільних розмов нарешті справа була зроблена, і переконана, що попередники нинішньої влади затягували роботи тільки для того, щоб мати змогу користуватися коштами, що виділялися... Вона почувається переможцем, і виглядає на те, що ніхто не зміг і не зможе її переконати у зворотньому.
І от перерізана червона стрічка злітає в переможному помаху руки Віктора Януковича. Двері відчиняються для офіційних осіб та ЗМІ. Перший же погляд всередину викликає розчарування і ніяковість. Граніт на підлозі, до речі, вкладений не зовсім акуратно. І дуже слизький – чим це обернеться для майбутніх відвідувачів? Скляна вітрина в кутку великої експозиційної зали, а точніше – напхана різноманітними виданнями Шевченкових творів банальна книжкова шафа. Вітрини по осьовій лінії зали і планшети з картинами. У холі – також великі скляні планшети, тільки вже зі збільшеними копіями художніх робоіт Т.Г.Шевченка. Відчуття дешевизни і недбалості...
Але багатьом, здається, все до вподоби. Сергій Льовочкін, голова адміністрації президента, захоплюється: „Та тут же жити можна! І ви ще підвали не бачили”. Спускаємося з колегами в підвал, до службових приміщень. Бачимо навмисно залишений не заштукатуреним фрагмент цегляної кладки – ну щоб показати, як було. Такий собі реверанс першим будівельникам, але чи доречний? Не така вже й стара та кладка й унікальна. В куточку підвального приміщення сиротіють дві скульптури з колишньої експозиції, одна з них – портрет Тараса Шевченка...
Після відвідин Президента з почтом (тобто зі „свитою”, як чомусь зараз люблять писати) та журналістів, бажаючих зайти до музею щось не дуже багато – звезена з різних районів Черкащини „радісна” масовка поспішає, мабуть, до своїх автобусів.
На музейному ганку – співробітники музею, які виявилися зайвими для цього дійства. Заступник директора, знаний далеко поза межами України шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза показуює документи, що змушують засумніватися у щирості Лариси Павлівни Скорик, і запідозрити, що вона ризикує розжитися славою у її „геростратовому” варіанті.
Лист Василя Кричевського-Линде до Президента України та до Міністра культури і туризму України
Заява родини Кричевських
„Наріжний камінь” чи „камінь спотикання”?
 Прямо по центру музейного холу у скляній вітрині - здоровезний каменюка, вкритий червоною тканиною. Це, за задумом пані Скорик – так званий „наріжний камінь”, який символізує роль і місце Шевченка в українському духовному світі. Може він і „наріжний”, але по центру холу виглядає якось... Словом, відвідувачі дорогою до сходів обходять його бокаса так, що варто було б назвати його „каменем спотикання”...
Споглядання цього „об’єкту” в купі з почутим від, спочатку заступниці керівника секретаріату президента Ганни Герман, а потім практично слово в слово (що й зрозуміло) з урочистого виступу президента - про розуміння особистості Тараса Шевченка - викликає тривожні передчуття. Важко не погодитися з Віктором Януковичем (Ганною Герман), що постать нашого видатного поета за роки радянської влади надмірно етнографізована, що його абсолютно недоречно представляють переважно старим дідом у смушевій шапці та у вишиваних сорочках. Що він, натомість, був бажаним гостем найвишуканіших петербурзьких салонів – у фраку й метелику, інтелектуалом, знався не тільки на народних мелодіях, а й на Шопенові (можна було б, щоправда, додати ще цілий ряд європейських композиторів, на творчості яких Тарас Григорович знався) і взагалі, помер зовсім молодим... Зрештою, і новий вигляд музею та його експозиції цілком відповідають, на думку Ганни Герман (Віктора Януковича), саме такому баченню.
Тільки, здається, в адміністрації президента з трактовками і баченнями перемудрили і, за прикладом радянських політ-літературознавців, зосередилися на зовнішніх, навряд чи суттєвих для особистості Тараса Григоровича, атрибутах. Але цього разу все ще гірше: прагнучи надати образу Тараса Шевченка рис елітарності, його... ніби запрошують долучитися до нинішньої , так би мовити, еліти, яку аж тіпає за найменшого натяку про, скажімо так, не елітарне походження і , не дай Бог, сільське. Шевченка „у фраку” намагаються припасувати до персон у нарядах та аксесуарах всяких модних домів. Ну не у вишиванці ж! Але, навряд чи цей задум має перспективу, бо ж особистість Шевченка, на відміну від багатьох теперішніх „елітних”, значно масштабніша від костюма будь-якого покрою і кравця. І вони, автори задуму - усі – те не просто відчувають, а знають це напевне. Це (чи інтуїтивно?) таки виявилося у музейному „камені спотикання”, яким є для них істиний Шевченко. І прагнення за будь-яку ціну "вбрати" поета в якийсь костюм ( за радянської вляди - у вишиванку, кожух та шапку) є нічим іншим як спроба "обтесати" той "камінь" під свої розуміння, а чи і потреби. Якщо вже його не зіпхати з дороги і не закопати...
Що далі?
А невідомо. Можна погодитися з міським головою Канева Василем Коломійцем, якого втішає бодай якась  завершеність і відкриття музею для відвідувачів. Для міста це означає абсолютно не зайве збільшення туристичних потоків. Слід сказати, що Канів разом із клопотом, з яким були пов’язані ремонтні роботи і дещо отримав – відремонтовану дорогу до Тарасової гори, впорядковані автобусні зупинки, тротуари, які вимостили зі знятих з оглядового майданчика плит.
Натомість можна тривожитися разом з тими, хто вважає, що реконструкція музейного приміщення недостатньо продумана і загрожує технічними проблемами аж до пошкодження будівлі.
Можна тривожитися також з приводу охолодження до „теми” музею на верхах влади і, відповідно, зниження фінансування на доопрацювання експозиції, укріплювальні роботи на самій Тарасовій Горі.
Вочевидь треба всім, хто зацікавлений, і кому не байдуже, пильніше стажити за створенням експозиції, бо те, що нині показане в музеї , називають лише "першою чергою" . А, як сказала, черкащанка Любов Померанська, в минулому вчителька української мови та і літератури, відвідувачка музею з початку 60-х років минулого століття: „У цьому, теперішньому музеї пізнати і полюбити Шевченка неможливо”.
|
13:17
