|
20-08-2010 12:41 імена Черкащанин Макар Олександрович Кушнір. Чи прочитаємо його ім’я на черкаських вулицях
 Розуміння людьми історії своєї країни, оцінка подій, діячів минулого, усвідомлення свого історичного шляху перш, ніж у книжках чи газетах, можна прочитати на вуличних покажчиках. Скажімо, з карт польських міст та містечок давно зникли топоніми, що могли би пробудити скільки-небуть радісні спогади про період від 1945 до 1989 роки – „роки радянської окупації”, як називають їх поляки. Більше того, у середині червня цього року у Польщі введена кримінальна відповідальність за використання комуністичної символіки. І ця подія остаточно завершила розрив із, як поляки вважають, нав’язуваними понад чотири десятки років ідеями та способом життя. Рішучий розрив, без усяких сентиментів щодо „безтурботного дитинства”, „впевненості у завтрашньому дні” і тому подібних сльозливих аргументів українських прихильників "спадкоємності поколінь" та "вдячності минулому".
А як „читаються” наші уявлення про історію нашої країни та наші настрої на майбутнє? Про наш історичний шлях, що так і буксує, впершись у тіні Леніна, Енгельса і т.п. Черкаси в цьому нічим не відрізняються від абсолютної більшості українських міст. Маємо вулиці, площі й провулки з іменами двох вищезгаданих та ще з десятком-другим ідеологічно близьких до них персон та найменувань. Навряд чи така ситуація найближчим часом мінятиметься, судячи з напрямку мислення теперішнього керівництва в нашій державі. І через це у імені Макара Олександровича Кушніра, 120 річниця від дня народження якого минула 10 серпня, шансів з’явитися на карті Черкас – небагато.
На думку черкаського дослідника, доктора історичних наук Віталія Масненка, особистість Макара Кушніра є непересічною – „однаково високої думки про нього були такі різні за ідейними поглядами сучасники як В’ячеслав Липинський, Євген Чикаленко, Михайло Грушевський, Євген Коновалець, Дмитро Донцов”. Історик, політичний і громадський діяч, журналіст, член Української Центральної Ради, один із засновників ОУН Макар Олександрович Кушнір народився у Черкасах 10 серпня (за теперішнім стилем)1890 року у родині священика. Він навчався у Черкаській чоловічій гімназії (її тривалий час „вшановували ” навчанням зовсім іншої людини – Мойсея Урицького). Навчався настільки добре, що був навіть звільнений від оплати за навчання. Той же самий потяг до знань він демонстрував на історико-філософському факультеті Петербурзького університету. Але вже тут його привабила ідея творення історії власноруч. У Петербурзі Макар Кушнір став членом кількох українських гуртків, які об’єднували патріотично та революційно налаштовану молодь з України. Про потужність цих настроїв напередодні І Світової війни у столиці імперії свідчить те, що виходила навіть газета „Український студент”, дописувачем якої був і Макар Кушнір. Писав він про життя українців у Росії і до газети „Рада”, яку видавав Євген Чикаленко. А про його власний потенціал науковця може сказати той факт, що, не зважаючи на стійку цікавість політичної поліції до українського активіста, він усе ж був залишений на кафедрі як професорський стипендіат і … покинув її, а заразом і столицю імперії.
Одразу ж після лютневих подій 1917 року у Петербурзі він вирушив до Києва. Як член Товариства Українських Поступовців та Української партії соціалістів-федералістів увійшов до складу Центральної Ради. Одразу ж включився до комісій з підготовки законодавчих актів. А про засади, які мали би закладатися в основи держави, Макар Кушнір писав так: „На Україні виростає нова сила. Ця сила – капіталізм, який несе поступ і розвій. Ми мусимо визнати. Що ні одна країна не може розвиватися буз торгу і промисловості, без буржуазії. Час уже зрозуміти, що відштовхнути буржуазію від керування життям України ніяк неможливо. І Українська Центральна Рада – наш парламент мусить бути реорганізований, щоб у ньому взяли участь всі міста, земства, буржуазія, селянство, робітництво, соціалістичні партії – всі повинні спільно керувати життям”.
Але обставини склалися по-іншому і Макар Кушнір у 20-х роках опинився разом із багатьма українськими громадськими і державними діячами в еміграції, але не у відриві від українських подій. Він співпрацював з рядом  періодичних видань, представляючи власний погляд на суть національно-визвольної боротьби на українських землях, які опинилися поділеними між новонародженою російською більшовицькою імперією і Польщею. Він намагався привернути увагу європейської громадськості і політиків до тої небезпеки, яку являє собою більшовизм і обстоював створення єдиного координаційного центру боротьби всіх поневолених більшовиками народів. Про це він писав в одній із своїх публіцистичних статей „Ліга визволення народів Східної Європи, Кавказу, Закаспію” у 1929 році.
На початку цього ж року Макар Кушнір взяв участь у 1-му Конгресі Українських Націоналістів у Відні. Він був одним із засновників та членом проводу Організації Українських Націоналістів, яка, всупереч і дотепер живучим ідеологічним штампам, об’єднувала представників з різних куточків України, а не тільки галичан. Макар Кушнір був одним з найпомітніших діячів ОУН, впливав на становлення програмних засад, тривалий час обіймав посаду Головного Судді, висвітлював позиції організації та українського патріотичного середовища у „Українському інформаційному бюлетені”, який виходив англійською і французькою мовами.
Він передбачив трагічний розвиток подій на Наддніпрянській Україні, попри демонстративне загравання радянського керівництва з національно орієнтованими силами, в тому числі й проукраїнськи налаштованими комуністами. У статті „Хочемо незалежної України” в 1930 році він писав так: „Москва та її агенти на Україні нині переконалися, що український національний рух прибрав таких широких розмірів та досягнув такого впливу серед українських селян і робітників, що большевицької українофільської політики вже не вистачає, щоб опанувати та перемогти українську національну ідею. Налякані небезпекою вибуху другої національної революції, що загрожує їм не лише втратою панування над багатою колонією, а може спричинитися взагалі до занепаду большевицької диктатури на Сході Європи, червоні московські імперіялісти рішили попередити події та ще більшим терором залякати українські народні маси, а винищенням провідних кіл українського народу знесилити український національний рух. З цією метою вони заарештували й далі заарештовують українських діячів на полі освітньому, кооперативному, науковому, церковному тощо”.
Найгірші припущення Макара Кушніра та його однодумців щодо розвитку подій в Україні надто швидко підтвердилися. Він робив все від себе залежне аби поінформувати Європу про організований Голодомор в Україні та місцевостях, населених українцями. У 1932 році кілька разів нелегально переходив українсько-румунський кордон, аби добути інформацію „з перших рук”. А у червні 1933-го сталася неприємність, яка коштувала Макарові Кушніру здоров’я і дочасного припинення активної політичної діяльності – під час участі у Лондонській економічній конференції його травмував автомобіль.
Щодо цього випадку існують різні припущення, адже в той час до емігрантських українських кіл наполегливо підбиралися агенти ГПУ, в тому числі й Павло Судоплатов, майбутній убивця керівника ОУН Євгена Коновальця. Цілком можливо, що автомобільна аварія в Лондоні не була випадковістю. Бо ж радянська сторона могла бути тільки неймовірно розлючена такими широко розповсюджуваними думками Макара Кушніра, які узагальнив чернігівський дослідник Сергій Бутко у статті „Реакція ОУН на голод 1932-33 рр. в Україні. Уроки для сучасності” Далі цитата.
„У 1934 р. М. Кушнір у статтях „Націоналізм переможе! ” [псевдонім – Богуш В.] і „Московський імперіялізм та український націоналізм” [псевдонім –Дніпрянський Б.] у підвів своєрідний підсумок щодо політики російських більшовиків в Україні. У статті „Московський імперіялізм та український націоналізм” він чітко підкреслив, що „московський большевизм став спадкоємцем московського царизму”, „як ідеольогічна доктрина, є своєрідною, на московськім сосі приправленою мішаниною ідей та принципів, запозичених од французького якобінізму, німецького марксизму та від московського народницького соціялізму”, а „як політична система […] є лише перелицьованим царизмом”. Останнє твердження автор аргументував так: „Бо хіба теперішня партійна диктатура, як і колишня московська автократія, не побудована на засадах орієнтальної деспотичної олігархії?”. Далі М. Кушнір визначив правлячий режим у СРСР як суто національний російський (він його називав московським): „Большевизм є не менше московським національним феноменом, ніж царизм, і тому саме він не мав та не має успіху не лише в Європі, або у сусідніх із Московщиною державах, а навіть на Україні, Північному Кавказі та по інших окупованих большевицькою Москвою країнах”. Свій висновок аргументував так: „Справді, хіба більшовизм, захопивши в свої руки владу в Московщині, не став на шлях московського імперіялізму та не пішов збройною силою проти всіх тих народів, які, використавши розвал московської імперії, створили власні незалежні держави? Або хіба большевицький режим не провадить цілком московської зовнішньої політики?”. Потім стисло дав характеристику колоніальній політиці Москви щодо України: „Хіба московський большевизм не провадить кольоніяльної грабіжницької політики на Україні та по інших окупованих країнах із метою упромисловлення світської Московщини та не дбає про посилення московської, мілітарно-технічної бази? Хіба він провадить таку примусову та форсовану колективізацію рільництва у Московщині, як на Україні або на Дону та на Кубані, щоб таким робом зруйнувати господарську силу цих країн та знищити українських і козацьких селян хліборобів? Та хіба не кольонізує ці країни зайдами з Московщини, щоб таким робом унеможливити відділення тих країн од Москви? Хіба він не сприяє всебічному розвиткові та поширенні московської культури, а одночасно з тим не затамовує [гальмує] розбудови культури української, білоруської та інших поневолених народів, та не намагається підпорядкувати їх культурі пануючої, московської нації?”. Автор також за допомогою риторичних питань окреслив своє бачення становища російського народу в СРСР: „Хіба можна сказати, що большевизм поневолив московську націю та провадить супроти неї таку політику нищення, як це він робить супроти української та інших поневолених націй? Щоправда, багато, хай і більшість, москалів дуже невдоволена та ворожо наставлена до теперішньої політики большевизму, яка довела країну до загальних злиднів та господарської руїни. Але подібне було і за царату”. Проте, останній висновок М. Кушнір не продовжив далі стосовно відокремлення сучасної йому російської держави від російського народу. Він їх не розрізняв. Головний суддя ОУН у статті „Націоналізм переможе!”, демонструючи спільну позицію та почуття українських націоналістів щодо злочинів більшовицького режиму проти українського народу, особливо голоду 1932—1933 рр., оцінив Росію як одного з „історичних ворогів України”. Він заявив: „Ця нечувана катастрофа кривавими буквами буде записана в „книгу битія” Української Нації. Безперечно, вона матиме ще великі наслідки; вона приспішить час визволення та пімсти, а московські кати своїм життям та кров'ю заплатять за той жахливий злочин”. Автор категорично підкреслив, що між „Українською Нацією й московською окупаційною владою виросла така стіна, якої не можна засипати ніякими маневрами та хитрощами. В цій безодні тоне й безперечно потоне московський комунізм”.
Макар Кушнір від отриманої у 1933 році травми так і не видужав, у 1937-му остаточно втратив зір і відійшов від активної політичної роботи. Останні роки життя провів у Бельгії, де помер у 1951 році…
То чим же були понад сім десятиліть від 1918 по 1991-й: історією власне України чи історією окупації України? І чим є нинішня Україна: справді незалежною державою чи спадкоємицею „всього позитивного” і хранителем того, що „було ж і гарне”(звісно, разом із „орієнтальною деспотичною олігархією”), ширмою для того, що „не варто ворошити” (Голодомор, наприклад)?
Відповіді читаємо на покажчиках вулиць, провулків і площ в наших містах. В тому числі й у Черкасах: Леніна, Енгельса, Дзержинського, Котовського, Будьонного, Фрунзе, Крупської, Калініна. Постишева, а ще Радянська, Червоноармійська, Колгоспна і Радгоспна, ХХ Партз’їзда і Чекістів. Для імені черкащанина Макара Олександровича Кушніра – історика, політика, патріота, журналіста – „компанія” навряд чи доречна.
На фото:
Макар Олександрович Кушнір;
Черкаська чоловіча гімназія, фото 1911 року. Зараз у цьому приміщенні Черкаське музичне училище ім. С.С. Гулака-Артемовського.
При підготовці матеріалу використані наступні джерела:
- Віталій Масненко „Макар Кушнір – незнаний український революціонер, державник, журналіст” (газета „Спорт і здоров’я”, 20 серпня 2008 р.)
- „Довідник з історії України”, Київ, 1995 р.
- С. Бутко „Реакція ОУН на голод 1932-33рр. в Україні. Уроки для сучасності” - www.history.org.ua/LiberUA/Book/voen_ist_11/22.pdf
- Фото Макара Кушніра - з сайту видання „Український тиждень”, тут же й ще одна присвячена йому стаття Віталія Масненка
|
13:17