|
08-05-2010 15:27 історичне Війна у війні
Зимового дня 1966 р. в Донецьку під час нашого знайомства нині покійний уже лікар Іван Степанович Сук дав мені невеличку повість Д.Міщенка "Батальйон необмундированих".
— Прочитайте уважно. Це перша публічна згадка про одну з найтрагічніших сторінок у житті українського народу, свідчення про небачений досі в історії людства злочин комуністичної системи проти людяності, — сказав І.Сук. — Ви молодий письменник, ви повинні дослідити цю страшну тему досконало. Це ваш обов'язок.
 Повість Д.Міщенка мене вразила так, що я захворів чи не на все життя тим, що в ній говорилося. А говорилося в ній про те, як цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків восени 1943 р., необмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й витопили всіх до одного. А коли замполіт хотів посмертно представити полеглих у бою до нагород, то не виявилося навіть їхнього списку. І списали їх як таких, що "пропали безвісти". Це була помста імпер-комуністичної системи українським чоловікам зате, що вони, потрапивши в 1941 р. в оточення, полишені командирами, змушені були повернутися до своїх домівок на вже окупованій ворогом території, всіма способами уникаючи полону або й тікаючи з того полону. До них ставилися гірше, ніж до штрафників, тим хоч давали обмундирування і зброю, і першою пролитою в бою кров'ю штрафник міг змити із себе провину. На українському ж оточенцеві тавро "изменника Родины", "предателя" лишалося до самої смерти, яка часто наставала в першому ж бою через день-два після мобілізації польовим військкоматом.
Став я розпитувати учасників війни про "необмундированих". Одні відразу ж замовкали, дехто скупо розповідав, що був очевидцем, як гнали в атаку на ворожі куле-мети цих "изменников". Аж у Донецьку знайшов самовидців, які бачили, як берег Дніпра коло Черкас у грудні 1943 р. був устелений трупами в цивільному одязі. Так я натрапив на вибійника із шахти 5-біс "Трудівська" Петра Кириндася, який сам був у шкурі "чорнорубашника". Він розповів, як восени їх, зовсім зелених ще, вісімнадцятирічних, і літніх дядьків-оточенців у чернігівському селі було мобілізовано польовим військкоматом і гнано пішки півмісяця до Дніпра, на Лютізький плацдарм. Як на лівому березі проти плацдарму відділили молодих від старших і почали тут же муштрувати цілими днями. З оточенців же щоночі формували маршові роти по кілька тисяч і переправляли на плацдарм удосвіта з правого берега поверталася жменька дядьків з перебинтованими руками, головами, їх не тримали в медсанбатах, крім перев'язки, не надавали ніякої меддопомоги, відпускали на всі чотири сторони. А натомість в Лютіж прибували все нові й нові тисячі необмундированих і необстріляних дядьків і юнаків з лівобережних міст і сіл України. У село Кириндася з тих мобілізованих у 1943 р. ніхто не повернувся після вій¬ни, крім нього та ще одного молодого солдата.
У т. 5 творів Ю. Яновського випуску 1959 р. у статті "Шлях війни", написаній 5.XI. 1943 р. вичитав я таке: "По дорогах Полтавщини йде на фронт "чорна піхота". Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти — над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед".
У1968 р. вийшов у світ "Собор" О. Гончара, і там "чорносвитникам" було присвячено кілька сторінок, сповне¬них болю і трагізму. Діти пішли аж до Дніпра слідом за батьками, куди їх погнали напередодні в бій молоді лей¬тенанти. І ось очам дітей відкрилася моторошна картина: "Були тільки німі задніпровські горби, що зеленіли озиминою, а по схилах горбів, по тому зеленому, всюди — темні цятки, цятки... І враз але змоторошніли від страшної догадки: та тож вони! В піджаках! Батьки наші!!!"
Боліло це нашим письменникам... Як могли, проди¬ралися вони крізь бастіони цензури до читача зі своїм сло¬вом правди. В 1990 р. було надруковано повний текст "Щоденника" О.Довженка, і там у записі за 28.XI. 1943 р. натрапляємо на абзац: "Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. "Один генерал дивився на них у бою і плакав", - розповідав мені Віктор".
"Загибає велике множество"...
У с. Квітки Корсунь-Шевченківського району в січні 1944 р. під час Корсунь-Шевченківської битви було мобілізовано, за якусь годину вигнано в окопи 500 чоловіків-квітчан. За кілька днів з них полягло понад 200 чоловік. Жінки саночками звезли їх з поля бою і поховали дома. У селі стоїть обеліск односельцям, які полягли на фронтах. їх понад 300. З них дві третини загинули в 1944 р. під своїм селом необмундированими, погано озброєними.
За розповідями самовидців сталінського злочину проти українського народу я написав оповідання "Чорна піхота" і опублікував у 1989 р. в книжці "Клекіт старого лелеки". Натяками, аби проскочити цензуру, згадував про цю розправу в кількох романах та оповіданнях. Але біль од знання цієї трагічної сторінки в житті мого народу не проходить.
Дослідники дивуються, як могло так статися, що на фронтах Другої світової війни СРСР втратив понад 20 млн. бійців, тоді як Німеччина на Східному фронті, тобто в боях проти червоної армії, тільки 1,5 мільйона. Тобто на кожного вбитого німця припало 14 наших. Російський письменник В. Астаф'єв пише: "Ми просто залили своєй кровью, завалили врагов своими трупами". Він же за це назвав маршала Г.Жукова "браконьєром России".
На вміли воювати, бо не було особливої потреби в умінні, адже можна було будь-яку битву виграти, маючи під рукою досить гарматного м'яса, мільйони, десятки мільйонів солдатів як з "інородцев", так і своїх, "русских", однаково чужих для імперії, тоді як Німеччина була все ж таки національною державою (не тільки нацистською), і який би режим у Німеччині не панував, він був усе ж сугубо німецький, і народ під ним був усе ж таки свій, німецький.
На нехлюйське, чисто імперське "невміння" воювати звернув увагу в своїх військових мемуарах К. Симонов. Він дивувався, як воно так завжди виходило протягом усієї війни, що нам доводилося постійно брати висоти. Відступаючи, німці вміли завжди закріпитися на якійсь висоті чи висотці, а радянські війська опинялися внизу, біля підніжжя. На штурм таких висот гнали в лобові атаки роти і батальйони серед білого дня, кладучи там тисячі солдатів. Яскравий приклад тому — Савур-могила в Донбасі. Та це, так би мовити, загальна картина війни, загальний браконьєрський, чисто російський характер війни.
Я ж мовлю про "війну у війні", про війну Сталіна і політбюро ВКП (б), всієї радянської системи проти українсько¬го народу в час Другої світової війни. Війни на знищення українського народу. Для цього треба було тільки посила¬ти, мов у топку, в м'ясорубку тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч неозброєних і необмундированих українських чоловіків і юнаків під німецькі кулемети, танки і снаряди.
Хтось скаже, що я перебільшую. Але звернімося до задокументованих фактів. Це вже не чиїсь розповіді, а жорстокі, вперті документи. Я тримаю в руках 8 чорних томів "Книги пам'яті України" по Черкаській області, видані при видавництві "Українська енциклопедія" імені М.П.Бажана. Вісім траурних книг... Тут з дослідницькою скрупульозністю вміщено відомості про кожного із 179 тисяч полеглих: коли він народився, якої національності, коли був мобілізований, коли загинув, де похований. Це священна книга, освячена пам'яттю про пролиту невинну кров убієнних. Звичайно, не обійшлось у вступних статтях до томів і без традиційного педалювання героїчної ноти на війні аж до такого пасажу: "Слава Черкащини — Букринський плацдарм. А скільки було їх, великих і малих дніпровських плацдармів!"— захоплено вигукує автор статті до тому №3.
Боже ж ти мій! Яка може бути слава на страшному людському горі?.. Адже за свідченням генерала армії С.Штеменка в книзі "Генеральний штаб у роки війни" цей плацдарм був вибраний невдало. "Форсування Дніпра і дальший розвиток наступу намічалося з ходу на південь від Києва в крутому завороті ріки, що був звернений у наш бік, — читаємо у С.Штеменка. — Там були розташовані населені пункти Малий і Великий Букрин, а тому і плацдарм, захоплений тут пізніше, називався букринським. Не завадило б, звичайно, намітити і другий варіант подолання Дніпра в районі Києва на випадок невдачі наступу з букринського плацдарму. Але ні Генеральний штаб, ні командування фронту своєчасно цього, на жаль, не зробили ".
На світанку 22 вересня було захоплено плацдарм, на жаль, розширити його негайно не вдалося. Ворог устиг  зосередити тут великі сили. "Старанно проаналізувавши обстановку, що склалася, ми у Генеральному штабі зійшлися на тому, що наступ з букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх, — пише С.Штеменко. — Раптовість була втрачена. Ворожий опір зріс. Місцевість тут зовсім незручна для дій танків — дуже яриста і сильно погорбована. На такій місцевості можна було добре сховати війська, але маневр їх був утруднений. Тут усі зрозуміли, що не можна було обмежуватись одним варіантом форсування Дніпра, а слід було мати їх кілька". (Отака "слава Черкащини" — цей лиховісний букринський плацдарм).
Доповіли про це Сталіну, але той наполягав наступати саме в районі М. і В. Букрина. І хоч 27- 29 вересня на північ від Києва було захоплено 2 невеликих плацдарми у районі Сваром'я і коло Лютежа, вигідних для розвитку наступу, Сталін цілий місяць, аж до 25 жовтня не дозволяв туди перекидати основні сили фронту з букринського плацдарму. Протягом жовтня неодноразові спроби наступу тут закінчувалися невдачею. 25 жовтня Сталін нарешті після місячної букринської м'ясорубки дозволив перекинути в район Лютежа 38-у армію та 3-ю гвардійську танкову армію П.С.Рибалка. "Дії з букринського плацдарму продовжувалися військами, які там залишилися, з завданням притягати до себе якнайбільше сил противника і за сприятливих умов прорвати його фронт", — пише С.Ште¬менко. Букринська м'ясорубка працювала на повну по¬тужність і в листопаді, і в грудні, і в січні.
Де ж бралися ті війська на букринському плацдармі, коли основні (і танки, і артилерія та й піхота) були пере¬кинуті на лютізький плацдарм? А з терміново мобілізо-ваних на лівобережжі України оточенців та підрослих за два роки окупації 17-20-річних юнаків. Я взяв з тому № 1 списки полеглих лише одного визволеного 22 вересня 1943 р. Драбівського району, середнього за площею й нижчесереднього за кількістю населення. І ось яка відкрилася страшна картина.
"ВОЛОСЯНКО Гаврило Касянович, 1907 р., с. Степанівка, українець. Мобілізований у 1943р. Рядовий. Загинув 22.10.1943 р. Похований у с. Малий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
БОГУСЛАВЕЦЬ Михайло Степанович, 1898 р., с. Погреби, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув 21.10.1943 р. Похований у с. Малий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
БОРОВИК Григорій Гнатович, 1909 р., с. Ковалівка, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув у 1943 р. Похований у с. Великий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
ГЕРАСИМЕНКО Микола Максимович, 1922 р., с .Ко¬валівка, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув 05.11.1943 р. Похований у с. Великий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
ДЗЮБА Яків Федорович, 1915 р., с. Ковалівка, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Пропав безвісти у січні 1944 р. в с. Малий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.".
І так далі, і так далі...
А ще маса полеглих при розширенні плацдарму і похованих у жовтні-листопаді, грудні, січні в придніпрових селах Пшеничники, Студенець, Григорівка, Бучак, Іваньків Канівського та селах Колесище, Ромашки й інших — Миронівського районів. Оце й були ті самі "необмундировані", "чорнорубашники", "чорносвитники", "чорна піхота" з однією гвинтівкою на 5-10 чоловік. "Оружие добудешь в бою у врага или возьмешь у павшего рядом товарища!" — казали їм перед боєм.
"Чорнорубашників" кидали пачками, так би мовити: як узяли гуртом із одного села, так і кинули в бій, і вони так і впали поруч в одному й тому ж бою, одного і того самого дня... Це також яскраво видно з "Книги пам'яті..."
А це що?..
"КОЗОРІЗ Семен Лукич, 1908 р. с. Перервинці, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Помер від ран 20.11.1943 р. Похований у с. Перервинці Драбівського р-ну.
НАКОНЕШНИЙ Пантелеймон Семенович, 1904 р., с .Безбородьки, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Помер від ран 14.10.43 р. Похований у с. Безбородьки Драбівського р-ну.
Тобто поховані вдома. І таких аж 11 чоловік. Це те, про що мені розповідав у 1966 р. шахтар Петро Кириндась: поранених не лікували в медсанбатах, а пускали додому. Вилікуєшся дома сам (а яка медицина в глухому селі у війну?), тебе знову мобілізують і кинуть в нову м'ясорубку, а не вилікуєшся... Одначе ж кінцевого результату помсти через фізичне знищення, присуджене Сталіним українським оточенцям буде досягнуто.
Та вершиною комуно-радянського імперського цинізму була розправа над молодими українцями, яких навіть формально не звинуватиш у тому, що потрапили в оточення в 1941 р. Адже їм тоді, як відступила з України, кинувши її напризволяще, червона армія в 41-му, було всього по 15-16 років, зовсім діти. Тепер же, через 2 роки, їх мобілізували й так само, як і старших віком, без навчання, без зброї і обмундирування кинули під ворожі кулі на неминучу смерть.
"КОРОТЮК Іван Григорович, 1924 р., с.Великий Хутір, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Пропав безвісти в жовтні 1943 р.
ЛЕВЧЕНКО Микола Іванович, 1926 р., с.Золотоношка, українець. Мобілізований у 1943р. Рядовий. Пропав безвісти в грудні 1943 р.".
Таких зелених по Драбівському району було мобілізовано в 1943 р. й знищено на букринському плацдармі в жовтні-грудні 43-го та в січні 44 років 42 юнаки. До речі, серед мобілізованих молодих багато таких, яким у 1943 р. не виповнилося ще й 17 років. Призовний же вік був — 18 років. Як свідчать очевидці з різних областей України, тоді при визволенні території польові військкомати брали юнаків не згідно з документами, а за зовнішнім виглядом: якщо рослий, значить годиться "під аршин". А українські хлопці і в 15-16 років уже досить рослі.
Винищення молодих новобранців України не можна виправдати нічим. Його можна тільки пояснити одним — наміром винищити під корінь весь український народ. Адже ж у 1944 р. намічалося "выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов", та врятувало нас тоді те, за свід¬ченням М. Хрущова, що на всіх українців не вистачило в Союзі вагонів. Окупація була тільки приводом покінчити з волелюбним українським народом. Адже і Білорусь була під німцем, і Молдова, і республіки Прибалтики, і росіяни окупованих областей Росії, тотальній же депортації хотіли піддати тільки український народ. Не було й "чорнорубашників" ніде, їх робили тільки з українців тільки в Україні в 1943-1944 роках. Так нас "любила" російська імпе¬рія. Так нас "любить" і сьогодні Росія, яка шкодувала в 1994-95 рр., що не може "хохлов послать под пули Чечни".
На Букринському плацдармі полягло 1115 мобілізо¬ваних у 1943 р. чоловіків і юнаків Драбівського району. З них безвісти пропало 656, тобто більша частина. Молоді ж за рідкісним винятком усі пропали безвісти. Чому так багато? Це ж не при відступі й не при навальному наступі: на плацдармі товклися понад 4 місяці. Усе ж було на виду! А тому пропали безвісти, що, очевидно, багатьох цих бідолах — "чорносвитників" не взяли навіть на облік, як це описано в повісті Д.Міщенка "Батальйон необмундированих". До того ж пропалий безвісти для імперської держави був навіть вигідний, за нього сім'ї полеглого не платили допомоги. Чи не тому були відмінені так звані особисті "патрони", в яких лежала інформація про бійця: прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження та інші дані.
Отже, 1115 знищених фактично насильницькою смертю українських чоловіків і юнаків за 4 місяці боїв на Букринському плацдармі з одного тільки Драбівського середньої величини повністю сільського району. А в Україні ж 480 районів, чимало їх значно більші за Драбівський, а ще 25 обласних центрів, 139 міст облас¬ного підпорядкування, 288 міст районного підпоряд¬кування. І в кожному з них у 43-му і 44-му роках по ходу визволення від німецької окупації набиралися масово свої "чорносвитники", свої смертники, яких кидали на форсування, крім Дніпра й інших рік, у Корсунь-Шевченківську, Яссо-Кишинівську битви, в бої в Карпатах, у бої місцевого значення по Україні, в Білорусі, Прибалтиці. От би й підрахувати по всій Україні загальну кількість "чорносвитників". Певен, у один мільйон жертв цих не вбереш.
А такий підрахунок можна зробити нашим історикам уже найближчим часом. Адже по областях уже закінчується випуск багатотомної "Книги пам'яті України". Такий підрахунок ми зобов'язані зробити. Перед пам'яттю невинно убієнних наших батьків. Не можна дозволити з такого найганебнішого, найпідлішого явища, як війна, робити суцільну героїку, особливо, коли в цій війні явно проглядається ще одна супер-підла війна проти твого рідного народу, війна, яка була розрахована на знищення твоєї Батьківщини. Звичайно, було на війні і багато мужності, героїзму. Це треба шанувати (я особисто про фронтовиків написав багато творів). Ідеться про те, щоб, шануючи героїв війни, славлячи їхні подвиги, дбаючи про їхню старість, не славити самої війни (яка б вона не була — світова, громадянська чи вітчизняна. Менше треба клацати зброєю, не виникатимуть тоді й війни, в тому числі й вітчизняні). Підрахунок треба зробити ще й тому, щоб показати українським людям, як небезпечно жити бездер¬жавно, в чужій державі-імперії, природним існуванням якої є безперервні війни зовнішні, а останнім часом і внутрішні (війна Росії зі своєю територіальною частиною — Чечнею).
Коли я читав чорну "Книгу пам'яті України" по Черкащині із 179-ма тисячами українських прізвищ, мене не полишало невимовно сумне почуття: переді мною по-ставали десятки тисяч сімей. І кожна сільська хата чи міська квартира, кожна сім'я — виглядали як цілий Всесвіт, Космос, де з війни чекали солдата з такою надією на Щасливе повернення додому батьки, дружина, діти, сестри, дід, баба... А на війні — ніякого Космосу. Там солдат ставав усього-на-всього мурахою для "полководців" од сержанта до маршала. Таких мурашок тисячами, мільйонами кидали в м'ясорубку війни, знищували бездумно, безжально, по-імперському жорстоко.
Аналізуймо цю чорну "Книгу пам'яті України", донесімо до кожної матері, до кожного батька, до кожної жінки, до кожної сім'ї розуміння того, яке це щастя, що ми, українці, нарешті вирвались із смертельних обіймів комуно-російської імперії, і як треба берегти свою Не¬залежність, свою державну Україну. Бо тільки в державній Україні гарантія для нас жити мирно в світі без війн, насильств, під блакитним теплим небом, у якому ніколи не завиють бомби і ракети.
"Літературна Україна". 29 жовтня 1998 р.
фото з мережі Інтернет.
|
13:17