|
08-05-2010 13:46 невивчені уроки Забуттю не підлягає - в Умані повертають імена "невідомим солдатам"
Спостереження за підготовкою до святкувань 65-ї річниці перемоги у Вітчизняній війні вражають нечуваним масштабом з часів зникнення Радянського Союзу. І тим, як скорботні за своєю суттю урочистості набувають виразно гламурного нальоту. Принаймні так, як це задумано в Черкасах. До ретельно вибудуваних „картинок” цього карнавалу з костюмованими парадами, сукнями і зачісками „в стилі 40-х” і т.д. і т.п. не вписується багато того, що складало справжню, а не карнавальну сутність війни, в тому числі й ті, кого „в ім’я перемоги” зрадили тричі. Перший раз, коли кинули в бій практично беззбройними. Другий, коли ще живих фактично викреслили з життя і поставили під сумнів їхню честь і гідність за те, що опинилися в полоні. Третій – коли приховали їхні імена від рідних, залишивши сотні тисяч родин з безжальним „зник безвісти”. Сотні тисяч загиблих дотепер мають найвищу шану – обеліск і з написом „Невідомі солдати”.
Так не повинно бути, вважають співробітники Уманського краєзнавчого музею, очолюваного підполковником у відставці Юрієм Торгалом. Сотні імен в’язнів страшної „Уманської ями” відновлені їхніми зусиллями. Тисячі залишаються невідомими...
Пам’яті померлих від ран і хвороб радянських військовополонених у ревірах №№1,2,3 шталагу №349 в Умані у 1941 - 43 р.р.
 На початку серпня 1941року полонених радянських воїнів із оточеного угрупування 6-ї та 12-ї армій в урочищі "Зелена Брама" біля села Підвисокого, що на Кіровоградщині, біло переміщено до концентраційного табору, відомого як "Уманська яма" (німецьке найменування – шталаг , тобто, табір для полонених рядового складу – №349).
За колючій дріт концтабору на території кар’єру колишнього цегельного заводу потрапили понад 70 тисяч полонених солдат, сержантів та офіцерів. Доля поранених бійці була найтрагічнішою – до мук голоду, спраги, антисанітарії додавалися страждання від ран без будь-якої медичної допомоги.
Проти такого ставлення до поранених виступили полонені лікарі на чолі з Борисом Маркевичем. І німецький комендант дав згоду на певне полегшення режиму утриманні поранених і хворих і створення для них окремо лазаретів (ревірів, німецькою) поза територією концтабору. Важко зрозуміти, що означав цей жест з претензією на гуманізм і людяність, знаючи подальшу долю поранених.
Найтяжчих хворих перенесли у приміщення гуртожитку колишнього цегельного заводу. Цей лазарет (ревір) отримав номер 1. Але медичної допомоги вони так і не діждали, як і полегшення умов утримання – хіба тільки не відкрите небо над головою, як у решти в’язнів "Уманської ями".Практично всі полонені з ревіру №1 загинули. . Їхні тіла скидали у траншеї поблизу будівлі, де вони один за одним помирали… Нині на тому місці – пам’ятна стела, на якій викарбувано: "Здесь похоронены более 300 советских воинов, узников фашистского концлагеря, умерших от ран, голода и болезней в 1941 – 43 годах".
Невдовзі, на початку серпня 1941 року у приміщенні клубу залізничників був обладнаний ревір №2. Сюди почали звозити полонених поранених з інших місць бойових дій, іноді досить віддалених від Умані. І знову, мотиви таких дій німців зрозуміти важко. Це виглядає як витончене знущання, як над полоненими, так і над тими, хто намагався їм допомогти, користуючись і найменшою можливістю. В Уманському краєзнавчому музеї зберігаються спогади Ольги Петрівни Гуріної, яка разом із родиною жила поруч із клубом залізничників в Умані. Вона, як інші уманчани пішли допомагати пораненим у ревір добровільно: "…Поранених клали просто на підлогу. Не могло бути й мови про які-небудь людські умови, усі приміщення були битком набиті без дотримання правил медицини…Медична сестра Ольга Мошул у перші ж дні, коли організували лазарет військовополонених, добровільно пішла працювати і допомагати пораненим, а також стала моїм консультантом з догляду…У першу чергу ми перев’язували тих, які довго не перев’язувались. Медикаменти та перев’язочний матеріал ми старалися діставати у місцевого населення… Перев’язки робили на колінах, тому що поранені лежали на підлозі. Спостерігаючи за цими нелюдськими знущаннями над тими людьми, які були приречені на загибель, ми допомагали, чим могли… Ми прали білизну тим, хто просив, вони ж лежали голі, поки білизна не підсихала… Моя матиу той час мала корову і кожний день приносила у ревір по 3 –4 літра молока для важкопоранених. Приносили якісь продукти. Важко було дивитися на таку картину, коли важко поранений, готовий забувати про свою рану, зривався з місця, щоб отримати картоплину і цією картоплею продовжити своє життя…"
Комендант ревіру №2 Фішер не дозволяв цивільним навіть підходити до загородженої території і лупцював нагайкою усіх, хто наближався. Але коли комендант від’їздив, уманчани знову передавали у ревір все ними зібране для поранених. Але з холодами до антисанітарії і голоду додалася епідемія висипного тифу. Крім того, починаючи із 1942 року городянам стало значно важче допомагати пораненим – німці перевели населення на карткову систему. Поранені почали дуже швидко помирати і німці скидали тіла у заздалегідь вириті траншеї, пересипаючи кожен шар вапном. На початку 1943 року ревір №2 припинив своє існування. Тих хто чудом вижив, перевели у так званий лазарет ревір №3. Він був найбільшим і розташовувався поблизу дендрологічного парку "Софіївка" – площа порохових складів приблизно у 5 гектарів була огорожена колючим дротом, по кутках встановлені сторожові вежі. Потрапити стороннім особам за огорожу було неможливо. У цьому ревірі знаходилося одночасно кілька тисяч поранених полонених. Німецьке ревірне начальство раз на добу видавало пораненим кілька стерильних бинтів і з десяток-другий нестерильних. Годували в основному тим що вдавалося зібрати у жителів навколишніх сіл. Лікар на прізвище Лялін на підводі їздив селами і привозив те, що передавали селяни. Частину нмці відбирали, тому лікар просив допомагати тим, що німців з різних причин не було цікавим.
У фондах Уманського краєзнавчого музею є спогади лікаря Григорія Петровича Углового, який у серпні 1941 року потрапив до «Уманської ями», а потім до ревіру №3: "Пробув в "Уманській ямі" неділю. Мене з частиною поранених та хворих перевели в лазарет для військовополонених №3. Це невелика територія, обнесена колючим дротом в два, а місцями і в три ряди. Було там 6 бараків та в середині – харчовий блок. Лазарет знаходився поряд із знаменитим "Софіївським" парком. Я, як лікар, відповідав за хворих та поранених 5 відділення. Умови для поранених, хворих та медпрацівників були жахливі. В бараках були споруджені двоповерхові суцільні нари, в середньому по 75 см на чоловіка. Матів для підстилки не вистачало, поранені спали на голих дошках. Поранені стогнали від болю, а знеболюючих у перші дні в лазареті не було. Офіційно на тисячу поранених на добу відпускали один стерильний і кілька нестерильних бинтів. В серпні і вересні поранених і хворих у лазню не водили, білизну не замінювали. У багатьох поранених під пов’язками багато личинок мух.
Медичний персонал лазарету боровся за життя кожного пораненого і хворого. Наведу кілька цифр: за другу половину серпня з 1719 поранених та хворих померло 30 чоловік, за вересень із 1760 – померли 14, за жовтень з 1634 померли 16 чоловік.» Але антисанітарія невдовзі звела нанівець неймовірні зусилля лікарів – спалахнула епідемія тифу та дизентерії і за листопад-грудень 1941 року з 2317 хворих і поранених померли, за свідченнями лікаря Григорія Углового, 948 чоловік, в тому числі 7 медичних працівників. Сам Угловий важко перехворів тифом.
Григорію Петровичу вдалося вийти з ревіру перед самим його переміщеннім на захід наприкінці 1943 року. Він розповів не тільки про умови, в яких знаходилися поранені полонені, а й про спроби протидії гітлерівцям, які здійснювалися навіть в тих умовах, про діяльність створених у ревірі підпільних груп. Так, підпільна група, якою керував саме Угловий, сприяла визволенню з ревіру понад 60 чоловік.
10 березня 1944 року Умань була визволена від німців. З часом над могилами померлих в ревірі №3 піднялися обеліски з написами: "Невідомим воїнам Великої Вітчизняної війни", "1941. Вічна слава воїнам, що загинули за Батьківщину. 1945" На жаль, більшість з ревірів в Умані пішли у вічність без імен.
(Всього кількадесят прізвищ похованих у братських могилах реві рів №1 та №3 містяться у списках, які зберігаються в Уманському об’єднаному військовому комісаріаті. Кількадесят з тисяч! Несправедливість цієї ситуації спонукала співробітників науково-дослідного відділу історії сучасного періоду Уманського краєзнавчого музею неодноразово робити запити до бюро обліку та пошуку Центрального та Військово-медичного архівів Міністерства оборони СРСР про померлих військовополонених у шталазі №349. Але не тільки. В розмовах з уманчанами довелося чути, що лікарі реві рів з ризиком для свого життя намагалися зберегти інформацію для нащадків померлих. Казали, що при ексгумації тіл після визволення Умані у могилах знаходили скляні пляшки, всередині яких були списки похованих чи, навіть, копії документів, що велися на військовополонених німцями. Але всі вони були передані „куди належить” і надовго зникли з поля зору навіть істориків. Причина – цинічне і нелюдське ставлення керівництва СРСР до військовополонених, своїх же громадян. Для зацікавлених – досить ґрунтовна стаття російського дослідника Н.П.Дембицького. У ній же багато цікавого знайдуть для себе і ласі поговорити про колабораціонізм українців. Примітка „Кола”)
Надія на повернення із забуття імен померлих радянських військовополонених шат лагу №349 з’явилися 2009-го, після розміщення і Інтернет на одному із сайтів Міністерства оборони Російської Федерації деяких прізвищ полонених, померлих у ревірах Умані.
Ці списки з’явилися і в Уманському краєзнавчому музеї, але архівні матеріали були відсутні. На телефонні дзвінки рідних та близьких померлих, які залунали з різних куточків близького й далекого зарубіжжя, відповідь була одна: „З інформацією з Інтернет знайомі, але підтвердити документально не можемо”.
У серпні 2009 року онук бійця червоної армії Дмитра Олександровича Шапотька, померлого від ран 5.11.1942 року у шталазі №349, приїхав до Умані з Брянська у надії відшукати могилу діда та віддати шану солдату Великої вітчизняної. Через 66 років вони „зустрілися” біля братської могили померлих у ревірі №3 – Дмитро Олександрович Шапотько, 1901 року народження, призваний Новозибськівськими військкоматом у 1941 році з рідного села Димерка, Новозибківського району, Брянської області, та двоє його синів і онук...
Онук та повний тезка знайденого бійця – Дмитро Шапотько – пообіцяв сприяння уманським краєзнавцям у пошуках архівних документів у Центральному Архіві Міністерства оборони РФ і дотримав свого слова.Ксерокопії табірних карток військовополонених з абревіатурою – „шатлаг 349 (Умань)”, померлих від ран і хвороб в ревірах міста, а також військовополонених, які знаходилися в уманських ревірах та були переміщені до інших таборів, надійшли до Уманського краєзнавчого музею у вересні 2009-го.При опрацюванні архівних матеріалів помітно, що гітлерівці педантично занотовували до спеціальних карток відомості про кожного бранця. На стандартних картках – найменування шталагу, номер, присвоєний в’язню, прізвище, ім’я, по-батькові, дата, місце народження, зріст, колір волосся, короткі відомості про рідних (батьків, дружину), домашня адреса, національність, військове звання, місце взяття в полон, фотографічна картка (не у всіх), відбитки пальців (не у всіх)... останній запис – дата смерті.
Всього в Уманському музеї 977 карток на померлих вневолі поранених та хворих бійців Радянської армії – 1941 р. – 5, 1942 р. – 454, 1943 р. – 414, 1944 р. – 104. У тому числі фз зображеннями на фото – 1942 р. – 36, 1943 р. – 68, 1944 р. – 75.
Через понад 6 десятків років повернулися до Умані документальні відомості аби відновити пам’ять про бійців, які героїчно захищали рідну землю і знесилені у нерівному двобої потрапили у ворожий полон та після адових мук завершили земний шалях в уманській землі. Але це тільки початок роботи, адже за даними, отриманими з російського сайту „Узагальнений банк даних „Меморіал”на 18 травня загальна кількість померлих у лазаретах (ревірах) Умані оцінюється як 3719. І страшна війна болить ще й досі ранами невідомості в тисячах родин. Святий обов’язок встановити справедливість – увічнити загиблих і померлих у 1941-45 роках їхніми іменами на обелісках.
Співробітники науково-дослідного відділу історії сучасного періоду Уманського краєзнавчого музею запрошують до співпраці науковців, краєзнавців, небайдужих до трагічних сторінок історії війни, до дослідження матеріалів про померлих у ревірах шталагу №349. Пам’ять має бути відновлена.
|
13:17