Яким би дивним це не видавалося, нинішні клопоти міської влади мало чим відрізняються від клопотів їхніх колег більш як сторічної давності. І навіть таке поняття, як „прозорість рішень” не є новим.

А ось і підтвердження, знайдене в Державному обласному архіві Черкаської області. Документ датований 1891 роком і називається „Обов’язкові постанови, видані Черкаською міською думою для жителів міста Черкаси з різних предметів громадського благоустрою за весь час діяльності міської думи по 1891 рік”. Це така собі товстенька брошура, віддрукована місцевою друкарнею. І з нею, напевно, мали нагоду ознайомитися усі, хто так чи інакше до того „громадського благоустрою” причетний, тобто всі черкащани.

Виявляється, що життя тогочасних мешканців повітового містечка було досить строго „розписане” і доля відповідальності кожного городянина за отой самий „громадський благоустрій” цілком визначена. І хоча в більшості постанов не міститься згадок про санкції за недотримання цих обов’язків, віриться, що черкащани того часу були сумлінними, адже місто, яке зажило слави подніпровського курорту в ті часи, славилося чистотою, впорядкованістю і гостинністю. А ось і припис міської думи з приводу чистоти міських вулиць: „Вулиці мають бути утримувані у належній чистоті та ошатності. Бур’ян на вулицях має бути скошений. Очишення та утримання вулиці в порядку покладається на господаря кожного будинку навпроти свого двору на півширини вулиці. Зметені сміття та непотріб повинні звозитися за місто на вказані управою місця” . І трохи далі: „Скидання гною та соломи на вулицю ніяк не допускається. Звалювання щебня, піску та землі для засипки калюж і промоїн, рівно як і снігу для швидшого його танення допускається тільки за тої обов’язкової умови, щоб до ночі купки були розрівняні”. Дійсно, у Черкасах того часу, як би нині сказали –– стан дорожнього покриття залишав бажати кращого, та й з бюджетом, певно, було важкувато. Ось і у звіті міського голови за 1883 –– 1884 рік читаємо наступне: „Без усяких затрат засипана калюжа, що була на вулиці Європейській...Для засипки використана земля, звезена зі Старо-Базарної площі” або ж „Зусиллями причту Троїцької церкви засипана калюжа в Троїцькому провулку, яка, усе вимагає ще деякого засипання”. Тож розробники „правил благоустрою вулиць” зразка 1991 року, напевно не могли не вдатися до вимушеного послаблення санітарних вимог і зробили примітку: „У промоїни допускається і звалювання гною”.

Транспортні послуги були також регламентовані і здійснювалися тільки за дозволом міської управи про що мали свідчити „жерстяні білети” , що навішувалися на спинах візників і „возити (вони) зобов’язані за встановленою думою таксою, яку мають прибити на видному місці екіпажу”. Інше правило мало запобігати хаосу на вулицях, так би мовити „паркуванню у не відведених для цього місцях”: „Забороняється не тільки візникам, а й будь-кому залишати на вулицях коней та екіпажі без візників або прив’язувати їх до стовпів та ін.” „Вільні візники зобов’язані стояти чинно на місцях, що для них визначені. Їм забороняється злазити з облучка, гуртуватися, галасувати, лаятися, насміхатися над перехожими, нахабно зазивати пасажирів, з якими візники мають поводитися ввічливо.” А ось і санкції за порушення „правил паркування”, напевно без них у такій „травмонебезпечній” сфері як дорожній рух, було й тоді не обійтися: „Залишені на вулиці без нагляду коні та екіпажі будуть забиратися в частину (поліцейську), а винні притягуватися до відповідальності по суду”.

Деякий досвід наших предків знадобився, думаю, й тим, хто зобов’язаний запобігати таким напастям як “пташиний грип”. Тоді пошесті були інші, і все ж: „Під час існування якої-небудь заразної хвороби на рогату худобу, при всякому найменшому захворюванні худобини, господар її зобов’язаний не тільки не виганяти її на пашу, але не випускати навіть із двору і негайно заявити про це ветеринарному лікарю чи його помічникові.” міська влада, як можна бачити з документу, аж ніяк не усувалася від таких проблем і чималу частину клопоту, в тому числі й матеріального брала на себе, організовуючи заміські загони для хворої худоби: „У загоні тому не тільки лікування, але й узагалі весь догляд і годування хворої худоби будуть здійснюватися за рахунок міста”. А за вимушено вбитого хворого на сап коня міська влада виплачувала власнику 3 рублі. До собак же співчуття було значно меншим. Господарям не тільки безпородних бровків і жучок, а й пещених альм належало: „Тримати своїх собак по дворах на ланцюгах і ні під яким приводом не випускати їх як на вулиці, так і не виходити з ними у громадські місця без намордників. У противному випадку всяка собака, якої б породи чи цінності, але без намордника, буде негайно отруєна, як рівно будуть знищені собаки і по дворах, якщо будуть не на ланцюгу.”

У документі можна знайти ще чимало повчального як з інших „предметів” благоустрою, так і наприклад з правил організації торгівлі у місті. І аж ніяк не легших, ніж для нинішніх підприємців, з огляду на необхідність отримання дозволу, визначеність розташування і навіть відповідного до розпорядження міської думи зовнішнього опорядження торгової точки. Та на завершення короткої екскурсії в минуле Черкас інша сторіночка з „Обов’язкових постанов”, яка підтверджує занепокоєність і рішучість тогочасного міського керівництва у розв’язанні екологічних проблем: “Існуючі в Черкасах у заселених місцевостях фабричні та промислові заклади, які за родом своєї діяльності будуть визнані шкідливими для здоров’я мешканців, по складанню про те протоколу санітарною комісією, утвореною з міських лікарів, повітового справника та міського голови, мають бути закриті та видалені з населених частин міста, для чого власникові закладу призначається граничний термін –– однорічний, про що відбирається від нього через поліцію підписка”.

Матеріал публікувався у Всеукраїнському муніципальному бюлетені “Партнери” та газеті “Ринок-Черкаси”