Дух його був зранений, мов лебідь.

Як живеться там тобі, Василю?

Під землею, під ріллею – там...

                              (Іван Драч)

Вечір цей – на честь твою, Василю.

Це – твого таланту торжество.

За новим метричним нашим стилем

Народивсь ти майже на різдво.

Не зажив ти величі месії,

Образ твій все ж сяйно нам зорить.

Хай мовчать америки й росії,

Ми з тобою будем говорить.

Як ведеться тут твоєму слову?

Як снується думам твоїм тут?

Похвальби невіяну полову

Хай вітри по світу розметуть.

Як живаться пам’яті про тебе?

Різним людям згадуєшся як?

Є й такі між них, кому б не треба

Теребіть святе твоє ім'я!

Скльки ще доріг у цьому світі,

Що твоїх чекають підошов!

Той, хто нам явив тебе в граніті,

Вже тебе провідати пішов.

Піде й той, хто нехтував тобою,

Хто тебе оббріхував і бив.

Ти вже там, під вічною габою,

Україну рідну долюби.

Може, хтось тобі захоче знову

Затулити приписами рот?

Ти довірив мовленому слову

Правду про ошуканий народ.

А нездара збреше і не охне.

В тебе ж слово гостре, як багнет.

Хай рука тому писаці всохне,

Хто на тую правду посягне.

Кажуть: нет пророков в Украине.

Їх лиш той тепер не визнає,

Хто нажив мільйони на руїні.

Та пророки в Україні є!

Що б там челядь нам не говорила,

Здуру вибиваючись із сил –

Он яку нам казку про Дурила

Залишив прозірливий Василь!

В нього стільки в слові благородства,

Від Тараса щось у нім та є.

Вже його збуваються пророцтва:

Казка та вже дійсністю стає!

Є пророки, є, і не останні.

Відкриття їх душу нам печуть.

Але скільки в нас ще шарлатанів,

За чиїм їх голосу не чуть.

Проведу їх в безвість – не оглянусь.

Вірша їм стулю із порохні.

Їхня влада – це дволикий янус

Із обличчям правди і брехні.

А поет в цім світі – небагатько.

Він господар духу, а не гість.

На його одвічне: “Чуєш, батьку?” –

“Чую синку!” – батько відповість.

Ох літа настали многотрудні

Для митців, як для обранців муз!

Від морозій цвинтарних у грудні,

Серцю й досі холодно чомусь.

Праглося, мов Біблії нам книги,

Та вже скільки зламано нам пер!

В нас після хрущовської відлиги

Зашпори відходять аж тепер.

Розглядаю Василеві фото.

Він на них сміється. Мов живий,

Осяває друзів по роботі

Світлом золотої голови.

То був час, не видимий на знімках.

То був час доносів крадькома.

На ‘дного писалась анонімка,

Стежилося ще за кількома.

За двомовність у свята і в будень

Вже ведуться он які бої!

Зрадить мові? Ким тоді ми будем?

Ким жа стануть правнуки її?

Хай би тим очиці сором виїв.

І навік облисла голова.

Хто статей замовлені помиї

На газетні шпальти вилива.

Як його чекають в наших школах!

Друкувати – скільки ж це труда!

Може й нині правда очі коле,

Тим, хто нас і досі обкрада?

Хай співає світ позавіконний,

Хай пощезне гидь усяка й гадь...

Годі, хлопці, розпрягати коней.

Вже давно пора їх запрягать.