|
19-03-2009 07:56 візитка Олесь Павлютін: "Театр - мистецтво розкішне"
 Чим може привабити театр в час, коли, за розхожим твердженням, "головним мистецтвом" для українців (і не тільки) є телевізор. Відповідь на це питання пробуємо шукати в розмові з Олесем Павлютіним, актором та режисером Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка
У Черкасах Олесь Павлютін працює з 2002 року . В його акторському "арсеналі" широкий діапазон образів та характерів – зокрема, Лопахін у "Вишневому саді" Антона Чехова, Бонні у "Сільві" Імре Кальмана, Петро І у "Великому льосі" Тараса Шевченка, Федора в "Поминальній молитві" Григорія Горіна, Касіо в "Отелло" Вільяма Шекспіра, Донець у "Саду Гетсиманському" Івана Багряного...Знімався у відомих телесеріалах: "Сестри по крові", "За все тебя благодарю". А ще має кілька режисерських робіт, перша з яких на Черкаській сцені "Харран. Територія кохання" за п’єсою Надії Птушкіної, датована 2003-м, остання "Дванадцять місяців, або Хранителі року", мюзікл на музику черкаського композитора Юрія Соловйова, стала окрасою минулих новорчних і різдвяних свят.
Режисерська освіта ( Національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого) у Олеся Павлютіна – друга, перша вища отримана на факультеті кібернетики Національного університету імені Т.Г.Шевченка. Театр таким чином приваблював, притягав його поступово, отримавши, зрештою, свідому, впевнену в своїх силах та можливостях особистість.
Кожне мистецтво творить свій особливий простір. Театральний простір – особливий, де, крім абсолютно реальних, матеріальних елементів, присутня ірраціональність людських почуттів, відчуттів та взаємодій, пристрасне і непояснюване бажання грати, переживати протягом кількох годин десятки доль, несчисленне число разів жити і вмирали, кохати і бути коханим. Театральний простір – це загадкова можливість пережити багатовимірність світу:
– Для мене театральний простір це, насамперед, простір особистостей. Своєрідних викликів, які постають при прочитанні різноманітних авторів – відкриття їхніх принципів, які обумовлюють їхню сучасність. Чому і нині, і 10 років тому і через 10 років сучасний Шевченко? Теннесі Уільямс? Чехов? Мій простір – простір тих, кого театр проявляє, розкриває... Слідом за Сомерсетом Моемом можна міркувати, а хто, зрештою, насправді грає: чи ті, хто на сцені, чи ті, хто ходять вулицями, щось вирішують у різноманітних кабінетах різноманітних установ, сидіть по кав’ярнях? У моєму просторі актори, співаки, всі, причетні до створення дійства, включно з глядачами. Театральний простір це поєднання їхніх внутрішніх світів, виявлених назовні, – говорить Олесь Павлютін.
На його думку, Черкаський театр має своє лице і помітну роль в сучасному українському театральному житті. Тому що тут створені умови для експериментування, намагаються шукати і "прориватися" до наймодерніших форм та прийомів:
– Звісно, у столиці це сприймалося б легше й жвавіше, – говорить режисер, – у Черкасах же люди тяжіють до звичного, зрозумілого. Скажімо, героїні оперети мають бути вдягнені у яскраві пишні сукні, дійство відбуватися у палаці і т.д. Іноді актори почувають певну пересторогу до таких "експериментальних" вистав. Скажімо, дуже рідко йде у нас "Отелло" і через технічні труднощі і через таку ось пересторогу. А актори дуже люблять цю постановку, вони у ній справжні, вони бавляться... Глядачі, старші люди, буває обурюються, а от молодь дуже гарно сприймає цю виставу. Напевно покищо маємо проблему толерантності щодо можливості різного розуміння драматургії.
Звісно, має черкаський театр достатньо і для суворих ревнителів класики – "Кайдашеву сім’ю", згадану вже "Сільву", ще цілий ряд знайомих малим та доростлим глядачам вистав. Але ж, частенько чути дещо песимистичні нотки, коли мова заходить про майбутнє театрального мистецтва, особливо "не в столиці". Та Олесь Павлютін такого песимізму не поділяє:
– Театральний світ давно вже не має такого впливу, який мав, скажімо, у XVIII столітті. Зараз у людини є можливість безкоштовно і скільки завгодно дивитися найрізноманітніші "історії з продовженням" по телевізору. За символічну плату – у кінотеатрі. Багато для кого, цього достатньо. Театр же – мистецтво розкішне, заклад особливий! Тут ЖИВІ люди грають для ЖИВИХ людей, тут особлива енергетика, особлива зосереджність, емоції. З чим це порівняти, чим замінити? А що ж до майбутнього театру, то ... Будемо працювати!
Матерал надрукований у спеціальному випуску журналу "Ритм України" - "Культура, мистецтво, туризм Черкащини".
Інші публікації цього випуску:
Інтерв'ю з начальником управління і культури Черкаської облдержадміністрації Лідією Нікітенко;
Культура і мистецтво Черкащини мовою цифр;
"Третій вимір білого аркуша" - творчість молодої художниці, майстра паперової пластики Асі Гонци
|
13:17