|
01-11-2009 13:45 візитка Життя прекрасне без прикрас!
На затишній драбівській вуличці оселя подружжя Деркачів потопає у зелені, яку пробивають червонуваті й золотаві відблиски від щедрих літніх плодів – груш і яблук. Та ще при кожному подиху лагідного вітерцю спалахують через розкуйовджені крони дерев розкішні жоржини...
 Оселя Івана Єгоровича та Олександри Петрівни Деркачів – художника та його вірної помічниці – справжня картинна галерея. Пейзажі лівобережної Черкащини та присулля, світло й тепло, легкий ліризм у портретах земляків, особливе зачарування здавалося б звичайними життєвими сюжетами і квіти, квіти, квіти. Іванові Єгоровичу не раз доводилося чути захоплені відгуки і здивовані зауваження, адже чомусь вважається, що квіти в живопису найкраще вдаються жінкам-художницям. Може й так, але...
Іван Єгорович Деркач народився й виріс у селі Безпальчому, яке нині у Золотоніському, а тоді було в Гельмязівському районі. Малювання для них із старшим братом Василем було найулюбленішою розвагою, на яку, втім, старші члени численної родини мали різні погляди:
– Буває сидимо з братом на печі, щось вимальовуємо і завмираємо, як тільки рипнуть двері, – розповідає художник, – ага, дід Іван, то все ховай, а дід Макар – то можна. Дід Іван, материн батько, все бувало казав: „Хлопці, ви не балуйтеся, а вчіть арифметику – то вам грамота буде!”
Але ж, попри незадоволення старших, хлопці до старших класів так виросли у майстерності, що їм доручали досить серйозні оформлювальні роботи в школі. Менший, Іван, намалював для школи копію знаменитої васнєцовської картини „Іван Царевич на сірому вовку”. А старший з братів – Василь – цілу галерею портретів знаменитих хіміків для хімічного кабінету. Та, зрештою, продовжив освіту у звичайному для села напрямку – став ветеринарним лікарем. Здавалося, що сільськогосподарська професія очікувала і на Івана, та, як водиться, втрутився Його Величність Випадок. Наче знічев’я шкільний учитель музики з сусіднього села порадив випускникові спробувати вступити до Заочного народного університету мистецтв, що в Москві. Тривалий час цей заклад був справжнім порятунком для творчих людей з глибинки, де не було ні відповідних шкіл, гуртків чи студій, даючи можливість дистанційно опанувати основи різноманітних мистецтв і впевнено зробити перші кроки до майстерності.
Ця подія круто повернула долю Івана Деркача. Взявши свої малюнки та живописні роботи в папку він вирішив шукати професійної реалізації ближче до свого уподобання. І так сталося, що знайшов вільну посаду художника-оформлювача в Драбові.
Хто знає, то робота районного (тоді при райкомі партії) художника, більше нагадувала інтенсивне виробництво. Завантаження бувало таке, що часу на вільні творчі пошуки майже не лишалося – двічі на рік оновлювалася районна дошка пошани, а це по 40 портретів, різноманітна наочна агітація різних етапів щорічних „битв за врожаї”, гасла й плакати на традиційні демонстрації, найвідповідальніша робота – портрети членів політбюро, якщо там раптом ставалися якісь зміни і так далій далі. А ще ж прохання від директорів шкіл, бо ж у 70-ті стало престижним високохудожнє оформлення предметних кабінетів.
З такими ж проханнями зверталися і керівники районних установ. Так молодий художник зайшов одного разу і до районної дитячої бібліотеки і... загубив тут своє серце. Бібліотекарка була не просто чарівною, а й мала найвишуканішу, рідкісну і в ті роки власну прикрасу – довжелезну важку косу.
Багато років пройшло з тієї миті. Олександра Петрівна переконала вже свого чоловіка продовжити професійне навчання – він здобув вищу освіту художника книжкової графіки в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова (м.Львів). А десь із середини 80-х років минулого століття дружина стала потроху організовувати виставки робіт свого чоловіка:
 – До цього часу він переважно роботи роздарював. Якоїсь колекції чи можливості побачити його творчість цілісно не було. То ж я потроху стала цим займатися, – говорить Олександра Петрівна.
Вона з намагалася показати роботи чоловіка за будь-якої нагоди: в складі делегацій району – на виставках в Києві, Черкасах, Каневі, Миргороді, Великих Сорочинцах, Новоград-Волинському. Якийсь час виїжджала з картинами чоловік на вернісажі Андріївського узвозу в Києві. Там в одній з численних малесеньких галерей пройшла і персональна виставка робіт художника Івана Деркача. У самому Драбові відбулося чимало виставок художника.
Його роботи є у багатьох людей з усієї України і далеко поза її кордонами. Чимало картин Іван Єгорович подарував братові, є картини в зібраннях народних депутатів України, а ще у любителів та поціновувачів з Росії, Польщі, Німеччини, США та навіть Індії.
Нині Іван Єгорович на пенсії і може працювати вільно і творчо, як завжди хотів. Драбівчани його шанують – він нагороджений чималою кількістю районних відзнак. Художник Іван Деркач поруч з іншими видатними особистостями району є справжньою мистецькою візиткою краю.
А щодо того, кому які сюжети – чоловікам чи жінкам – вдаються краще, то Іван Єгорович вважає, що в кожному сюжеті йому вдається побачити справжню суть. Йому близька творчість групи „Передвижників”, українських художників Пимоненка, Мурашка, і сам він визначає свій стиль як класичний реалізм, навіть натуралізм:
– Все в моїх картинах – без прикрас, взяте прямо з життя. Я не додаю нічого до природи, а малюю так, як є, без фантастичності і декорування. Вважаю, що прекрасне прикрас не потребує.
|
13:17